«Безбар'єрність - не абстрактні вимоги для галочки, це для кожного з нас» - уповноважена президента з питань безбар'єрності

Давайте почнемо з того, що розберемось, що таке безбар'єрність, бо це поняття досі викликає питання. Безбар'єрність — це філософія суспільства, в якому в центрі уваги стоїть людина та її права.
 
Коли майже три роки тому перша леді Олена Зеленська розпочала Велику розмову про безбар’єрність, люди висловили свою позицію — вони хочуть мати рівний доступ до освіти, роботи, послуг незалежно від свого віку, статі та стану здоров’я. Під час Великої розмови було визначено групи, які найчастіше стикаються з різноманітними бар'єрами — це люди з інвалідністю, літні люди, батьки маленьких дітей, а також жінки та підлітки. Впевнена, всі у своєму житті зустрічали приклади таких бар'єрів, наприклад, бачили, як важко людині на кріслі колісному пересуватись містом, чи знають жінок, які не можуть знайти роботу, тому що мають маленьких дітей.
 
У відповідь на запит суспільства була розроблена Національна стратегія зі створення безбар’єрного простору в Україні на період до 2030 року. І завдання радника-уповноваженого з питань безбар'єрності — слідкувати за реалізацією цієї стратегії, а також підтримувати питання безбар'єрності на порядку денному, слідкувати, щоб інтереси усіх суспільних груп були враховані на рівні державної політики.

Україна не унікальна у своєму досвіді та ставленні до людей з інвалідністю. Ми проходили ті самі трансформації, як і інші. Просто хтось на цьому шляху просунувся далі, а в когось все попереду.
 
Так, під час спілкування з міжнародними партнерами особливо підкреслювалось, що трансформації в країнах почались десь 30 - 40 років тому та йшли тим самим шляхом, яким зараз рухаємось ми — від неефективних інструментів та методик до доказової медицини, від централізованого надання послуг — до розгалуженої системи закладів в громадах.Вже потім вони пройшли довгий шлях трансформації суспільства і зараз інвалідність там сприймають зовсім по-іншому.
 
Взагалі-то моделей ставлення до людей з інвалідністю в суспільстві чотири. Перша — благодійна модель, в якій люди з інвалідністю сприймаються суто як об'єкт уваги та турботи, їм намагаються забезпечити базові потреби, але про їхню суб’єктність, про самореалізацію та залучення в життя громади не йдеться.
 
Друга — медична модель, яка сприймає людину з інвалідністю через призму її діагнозу, як таку, що потребує лікування і "повернення до норми". Та людина все ще не може керувати своїм життям та приймати рішення, вона — пацієнт, а не учасник процесу.Багато хто стикався з таким ставленням, тож на собі відчував, що таке, коли бачать не тебе, а твій діагноз.
 
Суттєві зміни приносить третя модель — соціальна. Вона вимагає від суспільства змінювати простори, правила, послуги, предмети, подачу інформації так, щоби руйнувати бар'єри та надати людям з інвалідністю рівні права та можливості. Але така модель все ще намагається вирішити все за саму людину.
 
Тому зараз все більше країн переходять на четверту модель, що заснована на правах людини та ставить в центр уваги особистість, її відчуття та сприйняття себе та світу, її бажання та потреби, її бачення власної соціальної ролі, а наявність бар'єрів у суспільстві і просторах сприймається як дискримінація та порушення прав людини. Переход до такої моделі не буде одномоментним, це велика праця всього суспільства. Але вона вже почалась та вже йде.

Коли йде мова про евакуацію людей з громад, що зараз знаходяться в окупації, в зоні бойових дій чи які непридатні для життя, ми можемо розраховувати лише на те, що маємо тут і зараз. І ситуація стає ще більш критичною на фоні енергетичного терору, до якого зараз вдається російська федерація. Евакуація та розміщення – це частина екстреного гуманітарного реагування, мета якого, поперед усе – врятувати життя людей.
 
Але ми робимо все, щоби покращити перебування в приймаючих громадах людей з інвалідністю. Ми на постійному зв'язку з адміністраціями приймаючих областей та громад, зробили та передали їм рекомендації щодо облаштування місць проживання ВПО за принципами безбар'єрності. Нещодавно Альбом безбар’єрних рішень, створений за ініціативи першої леді Олени Зеленської, де зібрані рекомендації та кращі практики зі створення доступного простору, був адаптований до умов війни, громадськими організаціями реалізуються проекти зі створення тимчасових прихистків та центрів для ВПО, які адаптовані для людей з інвалідністю.
 
Також ми ведемо активні переговори з міжнародними партнерами та закликаємо їх враховувати потреби всіх суспільних  груп під час планування своїх проектів, зокрема, тих, що спрямовані на облаштування місць тимчасового проживання внутрішньо переміщених осіб.

Подібні зміни можливі лише через особистий позитивний досвід спілкування. Коли людина в своєму житті ніколи не спілкувалась з людьми, що пересуваються за допомогою ходунків чи крісла колісного, якщо вона особисто не возила дитину в дитячому візочку, якщо вона ніколи не мала важких переломів, вона може просто не відчувати, навіщо насправді  потрібен той пандус і чому він має бути саме з таким кутом нахилу. Та коли людина отримує досвід такого спілкування, вона вже буде по-іншому ставитись до тих же будівельних норм. І повномасштабна війна, яка триває зараз, стала для нашого суспільства моментом зміни ставлення до бар'єрів та безбар'єрності. Зараз складно знайти людину, яка б не мала у своєму оточенні знайомих, які не постраждали тим чи іншим чином. Людина, в якої є знайомі, що отримали важкі поранення на війні, ніколи не буде намагатись обійти під час будівництва вимоги до ДБН щодо доступності простору. Тому що вона розуміє — це не абстрактні вимоги, це не для галочки, а для конкретної людини і таких як вона. Що всі люди різні і це нормально.

Її реалізація триває, хоча війна, звісно, внесла свої корективи. Та лише нещодавно був опублікований скоригований План реалізації Національної стратегії безбар’єрності на 4-й квартал 2022 року, в якому всі міністерства взяли на себе відповідні зобов’язання. Він був скоригований з урахуванням військового стану та пріоритетних саме на сьогоднішній день напрямків. 
 
Також продовжується робота над Планом заходів на 2023-2024 роки. Завдяки формі зворотнього зв'язку на сайті Міністерства громад і територій кожна громадська організація, ініціативна група, фахівці та просто небайдужі громадяни могли залишити свої пропозиції. Зараз вони вивчаються та будуть враховані в уточненому проекті плану.

У Норвегії основна мета реабілітації – повернути людині можливість працювати. І тут важливо розуміти, що для Норвегії робота – це не необхідність, а право людини, право бути незалежним, право поважати себе за працю, яка приносить користь суспільству.
Тож коли людина через травму чи захворювання втрачає можливість працювати, підключається вся система, яка починає працювати на те, щоб це право людині повернути. Медичні служби, система реабілітації, соціальні служби – всі вони працюють в одному напрямку.
 
Якщо мова йде про дітей, то мета зберігається майже така ж сама – дати дитині можливість стати частиною соціуму, навчити її самостійно жити в суспільстві. Майже у всіх країн структура органів соціальної сфери є схожою, а результати реабілітації відрізняються дуже сильно. І найкращі результати демонструють саме ті країни, в яких є чітка мета реабілітації та добре налагоджені зв’язки між різними органами та структурами.  І в цьому Норвегія може бути для нас орієнтиром, адже ми рухаємось в цьому ж напрямку.
 
Ще одна цікава риса системи реабілітації в Норвегії — це те, що вона вже давно прийшла в громади. У нас поки що система розпочинає будуватися з великих мультифункціональних медичних центрів. У Норвегії ж це мережа медичних місцевих закладів, наприклад, Лікарня швидкої невідкладної допомоги, яка знаходиться безпосередньо поруч з людиною в її громаді. Це дає можливість проходити реабілітацію, перебуваючи вдома, без відриву від звичного соціального і родинного середовища і це дає більш швидкі результати відновлення.
 
Також з системи я хочу відзначити інститут фахівців з досвідом. Не завжди людині, яка пережила травмуючі події чи стикнулась зі складною життєвою ситуацією, потрібен лікар чи психолог. Часто кращою допомогою стає спілкування з людиною, яка мала аналогічний досвід та навчилась з цим жити. Фахівці з досвідом — це люди, які навчилися жити, наприклад з депресією, люди, які живуть з порушеннями фізичного функціонування. Якщо такі люди знайшли для себе вихід, вони можуть пройти навчання та підтримувати тих, хто зараз стикнувся з подібними проблемами. І мені здається, що в Україні дуже не вистачає системи підтримки фахівцями з досвідом.
 
Однак Норвегія — це не єдина країна, досвід якої ми вивчаємо для України. Нещодавно я мала можливість ближче познайомитись з системою інтеграційного та підтриманого працевлаштування для осіб з стійкими порушеннями функціонування в Туреччині, і це дуже актуально під час роботи над законопроєктом 5344 щодо працевлаштування людей з інвалідністю. Також Туреччина має позитивні результати проекту з підтриманого проживання, коли люди з інвалідністю, в яких немає родини (були покинуті батьками в дитинстві)  живуть в квартирах за підтримки соціальних працівників та таким чином отримують досвід самостійного життя не в закритих інституціях, а в громаді, серед людей.

Зараз система реабілітації побудована так, що значення має не те, чи є військовослужбовцем поранена людина чи ні, а саме характер травми. Якщо це травма війни, то вмикається маршрут пацієнта, який адаптований саме для цих типів травм. Він включає низку медичних закладів, де є відповідні відділення та фахівці для якісної реабілітації – мультидисциплінарні команди, до складу яких входять лікарі фізичної реабілітації, ерготерапевти, фізіотерапевти, психологи, де є зали для фізіотерапії та ерготерапії та можливість для реабілітації з першого дня. Зараз в Україні понад 15 таких закладів, і в них проходять реабілітацію як військовослужбовці, що отримали поранення на полі бою, так і цивільні люди, які постраждали внаслідок ворожих обстрілів.

Я багато спілкуюся з людьми з інвалідністю, які виїхали за кордон, і можу сказати, що головна їхня проблема така ж сама, як і у всіх наших співгромадян за кордоном – це мовний бар’єр та все, що з ним пов’язано. Коли людина потрапляє в нове для себе мовне та культурне середовище, вона часто просто не може розповісти про свої потреби, тож – не може налагодити ефективну комунікацію з системою та установами. Люди не знають, куди саме звернутися, на що вони мають право, що їм потрібно, щоб це право реалізувати. Проте ми бачимо, що люди утворюють активні ком'юніті в різних країнах та громадах, підтримують та допомагають одне одному.
 
Ті люди з інвалідністю, що виїхали раніше та вже адаптувались у новому для себе соціумі та навчилися взаємодії, отримують всебічну підтримку саме системи охорони здоров’я та реабілітації.

Автор: Ольга Ходько