Він - той, що надихає тисячі й мільйони людей по всьому світу. З українським прапором та на візку, з розповідями про рідну країну під час тисяч зустрічей з діаспорянами та іноземцями та з Україною в серці він об'їздив всі континенти.
В Україні він також відома особистість. Навіть, хто не знає його, знають його соціальні проекти, які всі абсолютно були іноваційними для нашою країни - телемарафони "Міжнародний День людей із інвалідністю" на першому каналі Українського телебачення, унікальні конкурси "Міс Україна на візку" та "Лицар України на візку", всеукраїнські тури молодих людей із інвалідністю "Ми такі ж як і Ви", виступи артистів на візках на фестивалях "Таврійські ігри", "Байда", "Крізь терни до зірок" та багато іншого. Мета всіх його проектів - показати суспільству, що люди із фізичними проблемами повинні мати рівні можливості для повноцінного життя.
У Вікіпедії його називають екстремальним туристом на візку, який подорожує світом. Але сам Микола Подрезан сердиться - ніякий він насправді не турист. Розповідь з перших вуст спеціально для EnableMe UA - далі.
До запису у вікіпедії я не маю жодного відношення, там якісь нісенітниці. Мені вже 69 років і мені самопіар або піар не потрібні – я не заробляю з цього. Я не турист, я - громадський діяч і автор проекту «Планета Земля, погляд з інвалідного візка».
Я на сьогодні був у 70 країнах, і з них у 63 на візку. А до аварії я побував майже в усіх республіках СРСР та деяких країнах "соціалістичного " табору – Чехії, Болгарії, Румунії тощо. Але коли я їздив світом, я не ставив рекорди. Я робив те, що мені було цікаво та, впевнений, було корисно іншим. Це вже потім виявилося, що три мої досягнення були занесені до Офіційного Реєстру рекордів України.
Я хочу щоби мій досвід допомагав людям становитися сучасними. Якщо я можу їздити та дивуватися світом з мінімумом можливих коштів, і сивий за віком, і 30 років на візку, тобто чимало всяких хвороб, й сили вже не ті, то всі інші, які вважають, що це неможливо - втрачають час.
Вперше я потрапив за кордон майже в 35 років. Тобто радянська влада забрала у мене майже 35 років можливостей. А чому я так цікавився мандрівками? Мене зацікавив мій тато, який помер на 101-му році життя, до останніх днів розмовляв шістьома мовами, хоча за фахом був інженером, а не філологом. Він міг англійською провести екскурсію Лондоном, німецькою – Берліном, іспанською – Мадридом. Хоча там не був. Він завжди казав, що нам «пощастило» народитись в Радянському Союзі. Мовляв, дивись-дивись програми про мандрівників по телебаченню і все одно нікуди не поїдеш! Тому що поїдуть КГБісти, чи партійні діячі, чи доярки-орденоносці. І коли при Горбачові кордони почали потихеньку відкриватися, я сподівався, що ось тепер можна буде їхати за кордон.
Але в мої 38 років замість того, щоб їздити, я розбився (прим. Микола Подрезан потрапив у аварію, після чого пересувається на візку). Коли я перший раз провів багато часу в нейрохірургії, я побачив, що є безліч людей, для котрих життя закінчилось. Для мене ні, а для них - так.
Якщо вам необхідна підтримка друзів, порада експерта чи психолога або ви просто бажаєте поспілкуватися - ласкаво просимо до
Моя травма на три місяці молодша за українську незалежність – тобто я пересів на інвалідний візок коли не було грошей, перспектив, нічого не було зрозуміло і навіть держава була нова. У мене було дві вищі освіти до травми і я мав можливість продовжувати – писати сценарії, ставити вистави, свята.
За радянських часів було бюро молодіжного туризму «Спутнік» при комсомолі, за допомогою якого було можна їздити в інші країни. Я як раз закінчував другий свій інститут, робив дипломну роботу і здавав держіспити на режисерському факультеті інституту культури. І я поїхав як член делегації на фестиваль дружби радянсько-чехословацької молоді до Праги. У нас були і готелі гарні, і насичена програма, і вечірні банкети, і навіть на прощальному концерті виступав Тальков і Барикін, популярні зірки всесоюзного масштабу того часу. Потім я майже 10 років працював на річкових круїзах на пароплавах і ми ходили до Болгарії, Румунії, Югославії.
А от перший капіталізм (прим. подорожі до капіталістичних країн) для мене стався вже на візку. На той момент у мене вже було декілька років досвіду на візку і я пристосувався. Подорожувати на візку не так вже і важко - якщо є пандуси, якщо є ліфт, якщо в Іспанії в кожному міжнародному автобусі є підйомники, завжди хтось підійде і спитає чи потрібна допомога.
Але певні складнощі є. Туалетів для візка в літаках практично немає. І як ви думаєте, коли я сідаю в літак до Америки на 9 годин перельоту, яка в мене думка в голові єдина? Правильно… Щоб не спрацював шлунок.
І от собі уявіть. Париж- Ріо-де Жанейро, 9,5 годин. Нью-Йорк 9 годин. Токіо-Лос-Анджелес 11,5 годин. Сідней-Китай 9,5 годин. Мій найдовший переліт був 13 годин - Китай і Нова Зеландія без посадки.
Тому, коли є можливість, то ми на такі рейси беремо нічний квиток. Отак, сів на літак, пів-пігулочки розслаблюючої і можу 6-7 годин поспати. Так скоріше мине час перельоту...
Якось летіли з Амстердаму в Кейптаун (Південна Африка), це 9,5 годин, денним рейсом. Пасажирів годували кожні дві години, а бажаючим - бескоштовний алкоголь, причому Hennessy і дорогі південноафриканські лікери. А по гучномовцю - самі об’яви: “Зараз перелітаємо екватор, у нас банкет. Під нами водоспад Вікторія, у нас банкет!” Це 9,5 годин банкетів я лише дивився.
Найкраще пристосовані країни, де права людини є основою буття країни, і влади, і людей. Тобто це західні країни, а також Японія, Австралія, Південна Корея. А також надсучасні країни, наприклад, Катар і Емірати. Там прилаштовано майже все - транспорт, будівлі, магазини, інфраструктура.
Знаєте де я є екстремальним мандрівником? В Україні, бо багато що не пристосовано!
А зараз, коли в нас війна 8 років та з'явилося безліч хлопців та дівчат, людей різного віку з втраченою на фронті чи від бомбардувань та мін частиною здоров'я, ми всі повинні якамога швидше зробити безбар'єрними мегаполіси та маленькі містечка та села. Наші Герої, та й всі інші громадяни України мають загальнолюдське Право та повинні жити повноцінно без зайвих, досить часто - ШТУЧНИХ перешкод! Але чи буде такий підхід – подивимось. Маю на це надію...
Але зараз стало краще, аніж було колись, ще на початку незалежності України. Тому коли кажуть, що у нас нічого не роблять, це неправда.Багато для створення доступності в своїх містах, регіонах та й вцілому в Україні робили і роблять Рая Панасюк у Вінниці (світла їй пам'ять, вона була першою уповноваженою з прав людей з інвалідністю при Уряді України), Ярослав Грибальський у Львові, Микола Макар на Франківщині, Валентина Добриніна з Буковини – я з ними давно знайомий. Та й багато інших активних людей, котрі намагаються зробити життя в країні більш комфортним.
В 2004 році я мав честь нести олімпійський смолоскип в Києві, це була перша всесвітня естафета олімпійського вогню, що пройшла через 36 міст у 27 країнах на 6 континентах. В Києві було 120 людей смолоскипоносців, і я серед них, я на Великій Васильківській ніс свій вогонь.
Потім була ще одна всесвітня естафета 2008 рку, після чого таке масштабне дійство відмінили - дорого, клопітно та небезпечно. Коли я дізнався, що більше навколосвітки не буде, то вирішив щось зробити цікаве.
У мене залишився смолоскип, форма з 2004-го….Тож я вирішив відвідати кожне з цих 36 міст і проїхати в кожному з них 1206 метрів. Адже якщо помножити на 36 етапів, то буде 42 кілометри 190 метрів. Тобто сивий український козак з вусами на візку проїде марафон планетою Земля. Гарно?
Я це придумав і став це реалізовувати – адже нічого подібного не було в історії. Грошей великих, звісно не було, але просити і не хотів. Думав, що коли буде розуміло, що мій проект - реальність, а не фантазія, то меценати знайдуться самі...
Тож 20 вересня 2011 року на Майдані о шостій ранку чотири телекомпанії, друкована преса і мої друзі мене проводжали. Мене відвезли в Бориспіль, звідти через Торонто до Монреалю, де проходила Олімпіада 1976 року, і там я проїхав свій перший етап. А потім було ще 34. Чому не 35? Там була Москва, я думав, що це буде найлегше й найближче, але росіяни розпочали бойові дії на Донбасі. Й мені, як сказали українські дипломати, їхати туди було не варто...
Цей проект я завершив на Майдані 7 липня 2018 року. Планували зробити за 3 роки, але розпочалася війна, а мецената я так і не знайшов.
В мого проекту була прагматична мета - за маршрутом мандрівок шести континентами вивчити сучасний світовий досвід створення доступності для людей із інвалідністю пам'ятників культури та історії та намагатися впроваджувати його в Україні. Я реально міг це зробити, бо я - інженер-будівельник, на візку більш ніж 30 років, відвідав безліч культурних об'єктів по всьому світу. І на особистому досвіді розумію, де зручно людині на візку, а де - ні!
Головне завдання проекту (точніше його олімпійської частини) я виконав. Й продовжую створювати свій архів прикладів та методик й сьогодні! Пишаюся, що мені щось вдалося й практично зробити...
Отже я майже ніколи не їздив в туристичні поїздки. Спершу це були навчання соціальні, а коли я створив свою благодійну справу, то їздили по моїх проектах. Я зараз в Лейпцигу знаходжусь через війну. Й намагаюся шось робити для рідної України - виступаю на мітингах, по силах допомагаю людям, що покинули домівки через війну, навіть онлайн в Україні зв'язую людей в їх справах допомоги ВСУ та тим, в кого є потреба.
Як український патріот, я дуже зацікавлений щоби люди різного віку після Перемоги їздили за кордон. Бо як повернуться, то мінімум хоч тиждень не будуть кидати папірці на вулиці (прим. сміється). Я був щасливий коли стався безвіз та і взагалі коли дозволили їздити, бо молодь поверталася і ставила собі питання «А чого ж ми так живемо? Що конкретно я повинен зробити, щоб українці жили краще?». Ось це - життєве завдання Миколи Подрезана.
