З честю несу титул "Міс індивідуальність", щоб допомагати іншим - історія Яни Штапір

Птахів! Сови, ворони, папуги - всі вони різні, в кожного свій характер, і колір, і форма. Це настільки цікаво! Вони можуть ходити і можуть літати. Нещодавно в мене була виставка в США, моя картина  їздила туди, а потім ця робота повернулась до України, продалась на аукціоні, а гроші перерахували в дитячу лікарню "Охмадит". 

На жаль, не всі батьки, які хочуть, щоб їхні діти були здорові, мають змогу сплатити за лікування. Адже ліки, апарати і все це коштує дуже дорого. Тому треба хоч чим можеш допомагати! Так, я не мільйонер, не мільярдер, і допомагаю маленькими кроками, якими можу.

Багато де брала участь, мене запрошували. Наприклад, була в проекті “Бал принцес”, мене запрошували туди як володарку титулу “Міс індивідуальність”. Туди запрошували Міс Україна, Міс Всесвіт, і для дітей сиріт з дитячих будинків робили свято. Мета проекту була показати, що королева може бути різною - може бути блондинкою чи брюнеткою, як на колесах, так і здоровою. Знаєте, щоб не було цих діснеєвських стандартів. Королева - це не та, що має корону, а це та, що дивиться на світ очима доброти, чесна, чуйна, допомагає іншим. Це моє розуміння - якою має бути королева. І це дуже класно, що ти доклав маленьку частинку в посмішку дітей.

2019 року був Всеукраїнський конкурс краси для дівчат з інвалідністю на колясках. В кожному місті обиралась одна учасниця, а фінал проходив в Краматорську. Він тривав два тижні, були різні конкурси, наприклад: танці, кулінарний батл-шоу. Нас возили по різних місцях, ми давали інтерв’ю. Кожна дівчина прекрасна, мені присвоїли титул “Міс індивідуальність” і я вдячна та  з честю його несу, щоб мати змогу більше допомагати іншим людям. 

Взагалі я товаришую з багатьма королевами краси, як українським дівчатами, так і з інших країн. Також я член Асоціації Королев України. Перед війною був великий захід, де мене нагородили кубком і дипломом, від Асоціації Королев, що було дуже приємно, дякую організаторам. Для мене дуже важливо, що мене визнали, і тепер я маю честь і можливість не тільки відвідувати івенти, а й організовувати з дівчатами якісь проекти, що вірю в майбутньому в нас буде багато спільних кроків.

Так, мене неодноразово запрошували на різні фестивалі як коуча-спікера. Нещодавно, я проводила майстер-клас на тему Леонардо Да Вінчі, про його творчість і наскільки фантастична вона була на той момент, коли він жив. Якби його оцінили по достоїнству того часу! Також проводжу майстер-класи по живопису та рисунку, пленери на природі, допомагаю підготуватись до вступу ВИШу, провожу антистресові сесії арт-терапії.

Фотомоделінг я обожнюю! Змінювати образ, примірювати на себе якусь епоху - це настільки круто і творчо! Мене запрошували в проект з казковими персонажами, рекламу прикрас та засобів для волосся. У мене дуже довге волосся і організатори запропонували таку фотосесію. А ще мала фотосесію з моєї творчості, знімали в галереї як я пишу в процесі картину. Взагалі я різностороння людина, тому маю багато захоплень та хобі

Малюю з дитинства, але мала бажання робити це професійно, тому я вступила на художника-дизайнера в Академії мистецтва ім. Бойчука в м. Києві. Закінчила з червоним дипломом і з відзнакою ДК, маю багато нагород кубки, медалі, дипломи ті ін. в творчій сфері як міжнародних, так і всеукраїнських. Ще на другому курсі академії отримала медаль за всеукраїнський студентський конкурс за свій дизайн-проект. У мене ніби подвійна спеціальність, одні предмети були по дизайну, про інтер'єри, конструювання, креслення, комп'ютерна графіка та ін.. Інші - це рисунок, живопис, історія мистецтв та ін.. 

Я мала мету, прагнення і мрію вивчитись саме на цю професію. У мене була змога піти і на інші професії, наприклад: у мене дуже добре було в школі з математичними науками і я могла піти на економічний факультет або адвокатуру. Але адвокатуру я відкинула, тому що не хотіла бути тільки офісним працівником, а бажала допомагати людям в суді, з колесами це зробити складнувато. Тому я її трошки відсунула на задній план і взяла те, чим я займаюсь з самого дитинства.

Перша виставка у мене була в шість років, а може і раніше. Малюнки були різні, більше з фантазії - те що в голові було, те і малювала. Щось фантастичне, тварини, природа - різне.

Я навчалась в звичайній школі, вона майже біля мого дому. Закінчила 11 класів, гарно навчалася. Спілкуюся досі з деякими однокласниками. 

Знаєте, я ніколи не бачила тої різниці, що я з колесами, а мої однолітки - ні.  Вони мене сприймали на рівні.  Моє правило - не піднімати нікого на п'єдестал і не принижувати, так чесно і справедливо. Так, мені потрібна, якась допомога в фізичному плані, наприклад, піднятись на сходи або перевезти. Але ми "люди" - рівні.

Коли я навчалась в Академії, то був нюанс, що не було ліфту, бо це старовинна будівля, їй 80 з чимось років було на той момент, коли я  навчалася.  Складність була в тому, що з пари на пару потрібно було добиратись то на перший поверх, то на третій, то знову вниз. Але слава Богу, мама допомагала подолати архітектурні перепони і я вивчилась на омріяну професію! 

Мама була завжди. Мені не можна падати і вдарятися, тому вона хвилюється за мене постійно, підтримує і наглядає. Вона не була присутня на заняттях, але допомагала переїжджати з однієї аудиторії до іншої і потім шла по своїх справах. Коли пара закінчувалась, я їй телефонувала або вона за розкладом приходила та забирала мене. 

Навчалася я шість років на денній формі. Ми їздили з мамою кожного дня, громадським транспортом, три пересадки, півтори години в один кінець. Дякую, моїй мамі, вона як-то кажуть і в дощ, і в сніг мене везла. 

Ні, у мене все життя був звичайна коляска, яким можна пересуватися лише зі сторонньою допомогою. Зараз у мене активна коляска, я жартома називаю його “Хамер”, і це окрема історія як я вчилася на ньому їздити!  Але на сходи, бардюр або на резинові коврики на вході в магазин заїхати не можу, ще сама. Про електричний знаю, що він дуже дорогий і дуже тяжкий, тобто по сходах його не витягнеш, моїй мамі буде складно з ним, адже на жаль не вся інфраструктура призначена для людей з інвалідністю, та і власного авто ми не маємо.

Так, багатьом відомим людям робила портрети, писала картини та проектувалася дизайн-проекти. Наприклад робила парний портрет на подарунок Анні і Марії Опанасюк, малювала портрет для Стаса Шурінса, але йому ще роботу не передала, адже він живе в Німеччині. Він знає про портрет, фото роботи бачив і знає, що після війни ми зустрінемося і він цей портрет отримає. А так мої роботи є на виставках багато де, навіть поза межами України - в Болгарії, в Польщі, Америці, Італії. В Луврі ще нема (прим. сміється).

Ні, на жаль ще не була. Була лише в Болгарії в музеї і по багатьом Українським музеям, виставкам. Але я думаю, все ще попереду. Дуже мрію відвідати Італію і Японію - чомусь моя душа тягнеться туди. Сади, сакури, неймовірна японська архітектура. Італія - це море, тепло, те, що я обожнюю. Може, колись мрія здійсниться. Адже ми не знаємо, що буде завтра - хто знав, що я поїду в чужу країну, тікаючи від війни, без знання тієї мови з однією тривожною валізою та коляскою.

Так, зараз я за кордоном.

Коли це все почалось, я постійно мамі пропонувала: “Іди до бомбосховища, а я буду вдома”. А вона мені: “Ні, я тебе не залишу”. І так сиділи в квартирі. Якщо я за себе переживаю трошки, то за маму я більше буду хвилюватись. Так, само і вона. А сидіти просто обнявши одна одну - це не вихід. Постійний стрес, сирени, вибухи, мало сну. Друзі запропонували допомогу та допомогли нам виїхати, на час війни. А зараз  тримаємось та молимося, щоб все було добре і найшвидше була перемога та мир!

Всюди є плюси і мінуси але те, цікаво побачити щось нове, архітектуру тощо… А ще в Європі люди ставляться до людей з інвалідністю інакше, це факт. От чому так, запитаєте? Думаю: тому що вони з дитинства звикли до фізично інших людей. У них мультики, фільми, якісь персонажі є з колесами, з протезами, милицями. Наші діти цього не бачать, тому коли вони в реальності зустрічають якусь іншу людину, у них купа запитань. Не всі батьки правильно готують дитину до дорослого життя. Це все від батьків залежить - як вони привчають свою дитину до навколишнього світу. Коли дитина запитує: “Мама, а чому дівчинка/хлопчик на колясці?” Мама/тато може відповісти: що у дівчинки/хлопчика ніжки хворі, наприклад, так буває всі різні. І дитина поступово буде знати, що буває по-різному. Мене дуже розчаровують деякі батьки. Вони кажуть: “А ну не трогай”, наче дитина з інвалідністю заразна  і та особливість перейде на їх дитину.  Або кажуть: “Не дивись”,  або за руку схопить і поведе геть. Так не буде толерантності і розуміння, нажаль… 

Ми в подібних випадках з мамою підходимо і кажемо: “Привіт, а як тебе звуть?” і починаємо знайомство. Спершу дитина ховається за маму, а потім відповідає, спілкуються і розуміє, що нічого страшного немає. Головне правильно і чесно відповідати дитині на питання які її цікавлять, в діалозі доступному розумінню дитини

На жаль, у нас люди з інвалідністю, ще не сприймаються як повноцінні люди, є багато факторів, от як доступність, я з колесами сама не доїду до якогось закладу, бо сходи, не всюди є пониження, тощо… І тому у людей формується думка, що ми безпомічні - а це не так. Просто потрібні умови, щоб кожному було комфортно.  За кордоном більше сімей, які одружені, де один наприклад має інвалідність, а інший здоровий, і народжують здорових дітей. Це як кому пощастить! Наприклад, у моєму роду нікого немає з інвалідністю 4 покоління точно знаю, а зі мною ось так, але я оптимістка. Це як лотерея. Комусь щасливий білетик випав, а кому не дуже.Та я вірю, що в нас в Україні буде доступність, будуть зміни не тільки інфраструктури, а і зміна поглядів та думок людей. Ми вже багато змінили йдем вперед швидкими кроками, зараз здобудемо перемогу і знов тільки вперед, тільки до кращого. Головне, щоб народ був чесний, підтримували одне одного та мати жагу змінювати і покращувати свою країну. 

Коли ви мені запропонували познайомитись і дати інтерв'ю для проекту, я з ним ознайомилась і прийняла вашу пропозицію. Мені подобається, що ви розкриваєте сутність кожної людини, запитуєте, знайомитесь. Ваш проект розповідає, що люди навіть з інвалідністю можуть досягти чогось в житті, і досягають попри всі терни на шляху. У кожного свій неповторний внутрішній світ, розумні, талановиті і не такі слабкі істоти, якими можливо здаємся з першого погляду. Ваш проект розкриває, що люди з інвалідністю теж все можуть, мріють і прагнуть. Всі люди різні, унікальні і з інвалідністю не виняток, тому повинні  сприйматися на рівні. 

Мені здається, що я в собі не забула ще своє дитяче - радість, коли очі загоряються, коли натхнення. І я це не хочу в собі втрачати, мені це дуже подобається. Якщо радію, то я радію щиро, а якщо плачу - то вже не стримую, це емоції. Головне - бути щирою. Треба залишатись собою і просто йти уперед, вчитись чомусь новому, досліджувати.

Я з кожною роботою отримую задоволення. Без настрою або, як кажуть, без музи не потрібно навіть починати, щось творити. Якщо я не маю настрою, я не творю, я надихаюсь та набираюсь сил. Настрій передається роботі. Коли моя картина або інша робота буде належати якійсь людині, вона буде приносити якісь почуття, комусь радість, комусь щастя, я вірю тільки в позитив. Хтось буде дивитись на себе на портреті і казати: “О, я там така молода і гарна, як добре, що цей портрет, картина у мене”. Тому треба творити з гарним настроєм. Творчість і мистецтво має нести позитивну енергію в світ.