Ми вже розрізняємо по звуку летить це літак, вертоліт чи ракета – історія війни Євгенії Павлової

До війни плани були грандіозні… Я жінка дуже активна, очолюю всеукраїнську громадську організацію, вона називається Всеукраїнською фундацією «Захист прав дітей» по роботі з дітьми та молоддю, у тому числі дітьми та молоддю з інвалідністю. Багато років ми є партнером та членом “Національної Асамблеї людей з інвалідністю”, працюємо з питаннями прав людини, юридичної підтримки та формування правової обізнаності жінок та молодих дівчат з інвалідністю. У 2022 році ми планували провести кілька тренінгових модулів для активних жінок з інвалідністю з метою забезпечення їхнього права брати участь у формуванні державної політики в галузі прав та потреб людей з інвалідністю.

Наші сімейні плани також були великими: у нас у спадок від батьків дістався заміський будинок, і чоловік поїхав проводити там тепло. А я залишилася в Києві з молодшим сином, йому 16 років, дочкою, їй 25, і з мамою 80 років, у неї інвалідність, вона живе через дорогу від нас на 19 поверсі і не може ходити. І ось вийшло так, що мій чоловік закінчив роботи 23 лютого і чекав нас у гості на вихідні ... А вийшло все інакше. Ми залишились у Києві, а чоловік десь там, у Київській області, там, де агресор почав свій наступ.

Розбудили мене мої діти 24 лютого із криками «Мамо, стріляють». Вони в мене наче дорослі, але вони діти. Діти, які про війну знають із старих фільмів. Стояли злякані, бліді тремтячі. Було страшно. Перше питання: куди тікати і де ховатися?

Ми живемо досить далеко від метро, ​​сховатись можна було в єдиному місці – у підземному паркінгу, до якого теж треба було добігти. Люди бігли до школи, яка поряд. Наша організація з 2014 року багато працює на сході. Надивилися ми на Донбасі, як захисники російського світу стріляють по школах та дитячих установах, не переймаючись Женевською конвенцією. Ми багато працювали у “сірих зонах”. У Луганській та Донецькій області, на окупованих територіях, залишилися відділення нашої організації (загалом у нас 15 регіональних відділень по областях України). Ми проїхали з колегами по всій цій “сірій зоні” і працювали і з мінної безпеки, і з правової підтримки, і останнім часом, перед війною, робили огляд, як впливає війна на дітей з інвалідністю та на їхніх батьків, як впливає на освітній процес, що там взагалі відбувається. Але видати результати нашого моніторингу, на жаль, не встигли.

І ось під час повітряної тривоги діти бігли в паркінг, а ми з мамою сиділи на 19-му поверсі. Я її ніяк не могла спустити з 19 поверху, ліфти не працювали під час повітряної тривоги. Та й загалом я її не підніму, не посаджу на це крісло.

Я весь час у Києві, нікуди не виїжджала, хіба що по роботі, починаючи з квітня. Тож усі події тих днів у Києві відбувалися на моїх очах. Я мешкаю на Лівому березі, на Позняках. Ось цей перший вибух, він у житловому будинку на вулиці Кошиця був, якраз неподалік нас... Ми в цей час мчали з дітьми - вони в підземний паркінг, а я до мами на 19-й поверх - і ми чули цей дзвінкий звук ракети і бачили вибух. Це "розбачити" неможливо. У нас чомусь поганий сигнал тривоги був на Лівому березі, особливо у перші дні війни. Було добре чутно сигнал повітряної тривоги із Правого берега.

Спочатку ми практично не спали, всі були в одязі, які там піжамки... Ми розуміли, що це почнеться вночі. І ось такий у нас був режим – вдень можна було трішки поспати, випрати ті речі, які пахли гаражами та усілякими підвалами, та готуватися до наступної безсонної ночі. І ось ми чуємо, що на Правому березі увімкнулась тривога. У нас тут слабенько було чути, мабуть, з Дарницького вокзалу долинало. Значить, треба бігти… А ми живемо високо, на 15 поверсі, значить треба швидко спуститися, бо над головою вже щось летить. Небо затягнуте хмарами, і ти чуєш тільки цей металевий звук, цей дзвін і його неможливо забути.

Тепер ми вже розуміємо по звуку, що це летить: літак, вертоліт або ж ракета. Коли летить ракета, вона має специфічний неприємний звук, як металевий. І ось воно десь над головою... Думка одна: «Куди летить? І чи встигнемо ми в укриття?». І ось уже над головою цей спалах божевільний і чуємо цей “бабах”… Кілька разів, на початку літа, бачили ракети, що летять, уже у всіх деталях і подробицях.

Стояли з братом у мами на балконі вранці, а ракета просто виринула з-за сусіднього будинку і летить повз нас, і я бачу ці крильця її, і це все просто над головою. Це дуже страшно.

Чоловік мій пішов до тероборони Київської області. Не було в нього можливості до нас до Києва потрапити, а нам до нього поїхати. Є в мене ще старший син, він із перших днів війни на фронті за родом своєї діяльності. Періодично з ним зникає зв'язок, і ми з невісткою виємо тихенько, бо не знаємо, де він і що з ним.

Наприкінці травня померла мати. Мама моя народилася 1942 року і ось померла 2022-го, бо серце не витримало... Вона пам'ятала весь цей жах, все це дитинство військове на неї навалилося, і серце не витримало.

З початку війни я чітко розуміла, що треба щось робити і якось підтримувати інших. Поки запускалася робота у нашій організації, намагалася бути корисною. У нас була така група, де були потрібні жінки-водії. Я працювала водієм, який вивозить жінок та дітей, жертв сексуального насильства. Ми їх вивозили з-під Києва до безпечних місць, до лікарень, до Охматдиту. Була нагода, коли везла маму з дівчинкою дев'яти років. Після того, що сталося, донька перестала розмовляти. І розумію, що мама теж така ж жертва, але вона каже: «Мені все одно, мені аби її врятувати». Це не забудеться ніколи – очі цих мам. Там просто ніч у власних очах. І таких випадків було дуже багато.

Ще одна історія дівчинки 15-ти років, абсолютно домашня дитина, яка завагітніла внаслідок такого насильства і мала три спроби суїциду… Потрібен був досвідчений психолог. Дівчинка не приймала себе саму, зненавиділа себе. Наскільки знаю, психолог "витягла" це дівчисько. Адже тут багато гострих моментів. Що робити з плодом – небажаним, дуже небажаним? Який тут можна дати пораду? Це все такі тонкі грані, я не знаю… Тяжко все дуже.

Я ніколи не забуду слова моєї доньки, якій 25 років. У нас вдома в сейфі залишилася мисливська рушниця від чоловіка. Молодший син уміє поводитися зі зброєю, і моя дочка каже йому: "Саша, я тебе дуже прошу, якщо раптом вони увірвуться до нас, не дозволь їм щось створити з нами з мамою, краще застрели нас одразу". Вона не знала, що я чула. Досі боляче та страшно.

Ми знайшли дуже багато психологів, психіатрів, вузьких фахівців, які працювали абсолютно анонімно та безкоштовно із жертвами сексуального насильства. Дуже мало жінок, які готові офіційно зафіксувати факт насильства. Намагаємося пояснювати, що це не ганьба і не сором, це воєнний злочин! І це потрібно фіксувати, щоби винних було покарано.

З перших днів війни ми з колегами запровадили «ранкову перекличку»: зідзвонювалися та списувалися, щоб знати, хто де і як у різних галузях. Зв'язувалися з нашими дівчатками з інвалідністю, які виїжджали. На кордоні були дуже великі проблеми, коли не випускали мам із дітьми з інвалідністю – хлопчиків віком 16-17 років. Казали: «Куди, він же призовного віку». Якого ж він призовного віку, якщо має важку інвалідність? Намагалися із колегами з Національної Асамблеї впливати на цю ситуацію. На щастя, багато хто зміг виїхати. Західні партнери дуже допомогли: і з проїздом, і з реабілітацією.

З перших днів війни нами було багато написано петицій, звернень, звернень. Піднімали світову громадськість, наших партнерів, казали їм: «Вас почують у Євросоюзі, Єврокомісії, якщо не чують нас, то почують вас, будь ласка, говоріть про війну в Україні, говоріть про те, що нас тут убивають, говоріть про те, що у нас відбувається. Це важливо, важливо донести до всіх і кожного у світі».

"Ранкові переклички" допомогли нам відновити партнерську мережу в областях. Зібралася велика команда волонтерів. Якщо раніше ми займалися питаннями розвитку територіальних громад, навчання жінок з інвалідністю активізму, ґендерної рівності та правової грамотності, то тепер ми займалися гуманітарною допомогою, психосоціальною підтримкою на місцях. Дуже пощастило, що активні та підготовлені нами жінки-волонтери залишилися на місцях, у тому числі наші активістки з інвалідністю, і ми можемо разом координувати нашу роботу. Ми створили потужну мережу координаторів у кожній області. Наприклад, хтось відповідає за гуманітарну допомогу: збирає потреби: що потрібно, кому потрібно скільки памперсів, гігієнічних наборів; скільки є дитячих будинків не евакуйованих, які у них потреби? скільки є дитячих будинків для дітей з інвалідністю та які їх потреби? скільки жінок, скільки людей похилого віку залишилося без допомоги? Інші координатори вирішують психосоціальні питання – наскільки потрібна психосоціальна підтримка, яку допомогу і як ми можемо надати?

Діти мають унікальні потреби. Окрім їжі, води, санітарії з гігієною їм потрібні радість, спілкування, позитивні емоції, ігри та, звичайно ж, підтримка. Ми зараз організували великий табір під Мукачевим для дітей, евакуйованих з різних областей, охоплених війною. Місце дуже добре для ігор, спорту, спілкування. Єдина проблема: вона недоступна для дітей з інвалідністю. Дуже шкода! Тому що і природа чудова, і територія велика, і можливості табору хороші, можна дуже багато людей прийняти.

Для сімей з дітьми з інвалідністю ми підшукали інші добрі варіанти. Завдяки мережі готелів Рейкарц ми відправляємо до мальовничих та безпечних місць групу мам з дітьми з інвалідністю, там будуть для них чудові умови та спеціальні процедури. Завдяки правильному підходу готелів ми платимо тільки за дорослих, харчування та проживання дітей до 12 років безкоштовно. Наші міжнародні донори надали фінансування для відновлення дітей та батьків у такий важкий час. Ми намагаємося подарувати дітям хоч трохи, шматочок викраденого літа. Зробити так, щоб нічого не літало у них над головою, щоб забрати з підвалів та сховищ.

Також під опікою є кілька дитячих будинків, у тому числі дитячих будинків для дітей з інвалідністю. Такі установи мають брак у всьому: продуктах, гігієнічних товарах, ліках. Наприклад, дитячий будинок у Чернівецькій області. Там 72 дітей із ДЦП. Потрібен хліб, вода, медикаменти, антипролежневі матраци. Ридаю, коли мами дітей з інвалідністю надсилають слова подяки

Біда в тому, що всі ці служби, які орієнтовані на вразливих людей – людей похилого віку, людей з інвалідністю, батьків з інвалідністю, дітей з інвалідністю – і вони зараз не працюють ніде. І тому людям зараз дуже складно. Чесно, плачу, коли мами дітей з інвалідністю надсилають слова подяки! За що? за памперси для дітей? Бо дорого, а треба. Також велика проблема з ліками – наприклад, шукали інсулін, який, по суті, видається безкоштовно. У нас багато дітей, які на інсуліні, із цукровим діабетом, і неможливо купити глюкометри, смужки для глюкометрів, купити інсулін. Або немає в наявності або ж викладають захмарні ціни. Нещодавно закупили на рік ліки інтернату для дітей із ДЦП – слава богу, така можливість була завдяки приватним пожертвуванням та міжнародним партнерам, які виділили гроші на ліки. Складність у тому, що потрібні нейролептики, оскільки у дітей судоми. На щастя, питання вирішили і ліки придбали. То які вони були щасливі!

Воду возили до Миколаєва, коли місто було зовсім без води.

Ось такі «прості» проблеми, з якими ми стикаємося щодня і намагаємося їх вирішити.

У найближчій перспективі плануємо з організацією “Жінки ООН” працювати з проблемою ізоляції. Що це таке? Наприклад, приїхали жінки з інвалідністю або з дітьми з інвалідністю в іншу область, щоб перечекати цей тяжкий час, і почуваються дуже самотньо та ізольовано – і діти, і батьки. Що робити та як допомогти? І це почуття ізольованості, воно стосується не лише людей з інвалідністю. Воно стосується всіх, хто залишив свій будинок / втратив свій будинок і змушений тікати від війни. Як допомогти? По-перше, не працюють зараз ніякі підтримуючі служби, грошей мало чи ні взагалі, куди мама піде працювати, якщо у неї дитина з інвалідністю чи просто маленька дитина? Ми намагаємося створити своєрідну мережу, налагодити комунікацію між місцевими жінками та жінками з числа ВПО (прим. Внутрішньо переміщених осіб), щоби вони зустрічалися, разом шукали та знаходили альтернативи, варіанти підтримки, щоби кожен відчував себе потрібним та значущим у будь-якій спільноті. Тому що ми один народ, одна нація безвідносно до того, в якій частині України ми народилися чи проживаємо.