Три інсульти, кома, клінічна смерть та важка ампутація — історія війни 22-річного захисника

Лікарі давали небагато шансів на відновлення. Навіть прогнозували втрату зору на все життя. І все це у 22 роки. 

Хлопець впав у важку депресію, почав задумуватися про самогубство, але завдяки підтримці позбувся гнітючих думок і майже повністю відновився. Про шлях до світла — у матеріалі hromadske.

Мешканець Ірпеня Георгій Раскалєй підписав контракт із ЗСУ за два роки до повномасштабного вторгнення. Тоді йому було лише 19. 

Велика війна застала хлопця на бойовому посту на Донецькому напрямку. Вдома в Ірпені на нього чекали мати, сестра та двоє неповнолітніх братів. 

«До великої війни ми сиділи в окопах і за сім місяців ні разу не вистрілили з “градів”. А 24 лютого стою я на посту — ми охороняли склад із боєприпасами, — підбігає товариш і каже: “Збирайся, розрахунки машин зараз виїжджають”.

Я розумів, що нам треба стояти, вгризатися в ту землю зубами й триматися, бо за нами Київ, за нами наші рідні», — пригадує Георгій.

Перші реальні сутички з окупантами були важкими та запеклими. Ворог ставав дедалі більш підготовленим.

«Спочатку ми навіть сміялися з їхніх артилеристів. Але пройшло трохи часу, і вони почали дуже стріляти. Одного разу три дні поспіль обстрілювали наші позиції у Серебрянському лісі. Якби ми собі таке дозволили, у нас би, напевно, дуже швидко закінчився довгостроковий запас снарядів», — каже чоловік.

Виживати в такому пеклі вдавалося завдяки військовим умінням та особистій стійкості.

«Закопуєшся в бліндаж і починаєш молитися. Спочатку трохи боїшся. Ну як трохи… коли б’є 120-мм міномет, то воно по нервах дає. При цьому треба хоч трохи спостерігати за противником, бо вони люблять бити з артилерії, а в той самий момент підходити групою з ящиком гранат і щільно закидувати наші позиції», — пояснив захисник.

У травні минулого року на позиціях біля Бахмута Георгій зазнав важкого поранення.

«Йшов штурм. Я підбіг до кулемета й став працювати. Почали закінчуватися патрони, і я побіг у бліндаж по нові. У цей момент прилетіла міна. І все. 

Добре, що я ще був з автоматом. Якби без нього, уже був би мертвий: автомат висів збоку і багато уламків, які летіли в тіло, потрапили у зброю», — пригадує він.

Десятки уламків посікли праву руку. Під завалами в бліндажі захисник почав втрачати кров. Але побратими не розгубилися: відкопали Георгія, надали першу допомогу. Коли витягували, почався танковий обстріл. 

«Коли б’є танк, це найстрашніше: спочатку по тобі прилітає, а тоді вже ти чуєш вихід снаряда з танка. І ти взагалі не розумієш, що відбувається. По тобі весь час прилітає, і нічого тут не вдієш: він стоїть за 3-5 кілометрів і розбиває позиції, а зі свого піхотного озброєння ти можеш лише броню пошкрябати», — пояснює Раскалєй.

Він усвідомлював, що поранення серйозне, тому взяв гранату й сказав побратимам його залишити, але друзі не слухали. 

Через вибух міни Георгій пережив три інсульти й чотири контузії. Його доправили в Дніпро в лікарню імені Мечникова. Там настала клінічна смерть і кома. Щоб стабілізувати стан і врятувати життя бійця, лікарі вирішили ампутувати руку.

Чоловік отямився вже в лікарні в Києві. Спершу не вірив, що все скінчилося.

«Я не пам’ятав, як мене виносили. Останнє, що я пам'ятав, це бій: я стою біля кулемета, працюю з нього… і все. Розплющив очі, і перша думка: я що, заснув під час бою? 

Потім почав аналізувати ситуацію: автомата немає, хлопців поряд немає, я десь лежу, місце незнайоме, із правою рукою щось незрозуміле (я її відчуваю, але поворухнути не можу), а ліва — прив’язана до ліжка. Та ще й медсестри в палаті сидять і розмовляють російською. Одразу думка: я в полоні!» — розповідає Георгій.

Тоді він почав вибиратися з «полону».

«Я непомітно відв’язав руку, вийняв крапельниці з вен, відгриз зубами одну голку, щоб у мене була хоч якась зброя. Встав із ліжка, зробив два кроки й упав. 

Прибіг лікар, почав знову ставити крапельниці й запитав, яка в мене військова частина. Це я лише зараз розумію, що так він перевіряв, наскільки відновилися функції мого мозку, а тоді я йому сказав, що краще одразу застрельте мене», — каже захисник.

Чоловік не повірив, що він у безпеці, навіть коли в палату прийшла мати.

«Я сказав мамі, що план дій такий: “Я зараз встромлю комусь в око ту голку, і, поки буде кіпіш, ти швидко втечеш. Йди на захід, вийдеш до наших”», — пригадує Георгій.

Та мати й лікарі, які почали розмовляти українською, все ж переконали військового, що боятися вже нічого.

Хоча безпосередня загроза була позаду, війна за здоров’я для захисника тільки починалася. Георгій зізнається, що осягнути нову реальність, у якій доведеться жити без руки, було вкрай непросто.

«Я дуже шкодував, що [перебував] на другому поверсі лікарні: якби був на сьомому, можна було б вийти у вікно. У мене все життя було заточене під дві руки: я грав на піаніно й гітарі, працював масажистом, навіть фехтуванням займався», — пояснює хлопець.

Та підтримка матері, яка щодня була біля лікарняного ліжка сина, повернула Георгію бажання жити.

«Вона — психологиня, а у психологів є правило не працювати з рідними. Та вона зробила виняток і почала працювати зі мною, бо іншого виходу просто не було», — розказує військовий.

Щодня вони разом виконували нейровправи, вчили вірші й робили все, щоб мозок Георгія відновився після трьох крововиливів.

«Спочатку я вчився просто сидіти. 20 секунд сидів, а потім втрачав свідомість. Лікарі казали, що я можу втратити зір, і щоб цього не сталося, треба було розвивати мозок. Та мати мені цього не сказала, вона просто мотивувала мене робити ці вправи», — каже Георгій.

Вже через місяць такої реабілітації чоловік почав потроху ходити. А із часом — і бігати. Його почали готувати до біонічного протезування, аж раптом доля вирішила ще раз випробувати Георгія на стійкість.

«Щоб поставити біоніку, треба, щоб електричні сигнали від мозку надходили до м’язів. Сигнали в мене були, але не подавалися. Ми з лікарем зробили заміри сигналів: один із десяти. Ну все, приїхали», — пригадує захисник.

Військовий почав завзято тренувати ослаблені м’язи, хоч лікарі не давали ніяких гарантій, що біонічний протез узагалі приживеться. Та минуло два тижні, і показники Георгія, як він сам каже, «полетіли в космос». 

Вже близько місяця чоловік вчиться вправлятися з біонічною рукою.

«Я не можу сказати, що вже звик до неї, але хоча б якимось чужорідним тілом її не відчуваю», — запевняє захисник.

Він повернувся до свого хобі — бальних танців, якими займався в мирному житті.

«До війська я вже не повернуся, бо буду там більше заважати, аніж приносити користь. У мене три інсульти. Один приліт поруч — і буде четвертий. Тому планую працювати в реабілітаційному центрі в Києві, щоб допомагати пораненим хлопцям», — ділиться Георгій.

Матеріал створено командою EnableMe Ukraine спільно з онлайн медіа "Hromadske"