Лікарі давали небагато шансів на відновлення. Навіть прогнозували втрату зору на все життя. І все це у 22 роки.
Хлопець впав у важку депресію, почав задумуватися про самогубство, але завдяки підтримці позбувся гнітючих думок і майже повністю відновився. Про шлях до світла — у матеріалі hromadske.
«Ми мали вгризатися в ту землю»
Мешканець Ірпеня Георгій Раскалєй підписав контракт із ЗСУ за два роки до повномасштабного вторгнення. Тоді йому було лише 19.
Велика війна застала хлопця на бойовому посту на Донецькому напрямку. Вдома в Ірпені на нього чекали мати, сестра та двоє неповнолітніх братів.
«До великої війни ми сиділи в окопах і за сім місяців ні разу не вистрілили з “градів”. А 24 лютого стою я на посту — ми охороняли склад із боєприпасами, — підбігає товариш і каже: “Збирайся, розрахунки машин зараз виїжджають”.
Я розумів, що нам треба стояти, вгризатися в ту землю зубами й триматися, бо за нами Київ, за нами наші рідні», — пригадує Георгій.
Перші реальні сутички з окупантами були важкими та запеклими. Ворог ставав дедалі більш підготовленим.
«Спочатку ми навіть сміялися з їхніх артилеристів. Але пройшло трохи часу, і вони почали дуже стріляти. Одного разу три дні поспіль обстрілювали наші позиції у Серебрянському лісі. Якби ми собі таке дозволили, у нас би, напевно, дуже швидко закінчився довгостроковий запас снарядів», — каже чоловік.
Виживати в такому пеклі вдавалося завдяки військовим умінням та особистій стійкості.
«Закопуєшся в бліндаж і починаєш молитися. Спочатку трохи боїшся. Ну як трохи… коли б’є 120-мм міномет, то воно по нервах дає. При цьому треба хоч трохи спостерігати за противником, бо вони люблять бити з артилерії, а в той самий момент підходити групою з ящиком гранат і щільно закидувати наші позиції», — пояснив захисник.
«Взяв гранату й готувався себе підірвати»
У травні минулого року на позиціях біля Бахмута Георгій зазнав важкого поранення.
«Йшов штурм. Я підбіг до кулемета й став працювати. Почали закінчуватися патрони, і я побіг у бліндаж по нові. У цей момент прилетіла міна. І все.
Добре, що я ще був з автоматом. Якби без нього, уже був би мертвий: автомат висів збоку і багато уламків, які летіли в тіло, потрапили у зброю», — пригадує він.
Десятки уламків посікли праву руку. Під завалами в бліндажі захисник почав втрачати кров. Але побратими не розгубилися: відкопали Георгія, надали першу допомогу. Коли витягували, почався танковий обстріл.
«Коли б’є танк, це найстрашніше: спочатку по тобі прилітає, а тоді вже ти чуєш вихід снаряда з танка. І ти взагалі не розумієш, що відбувається. По тобі весь час прилітає, і нічого тут не вдієш: він стоїть за 3-5 кілометрів і розбиває позиції, а зі свого піхотного озброєння ти можеш лише броню пошкрябати», — пояснює Раскалєй.
Він усвідомлював, що поранення серйозне, тому взяв гранату й сказав побратимам його залишити, але друзі не слухали.
![Георгій Раскалєй | © https://hromadske.ua/ Георгій Раскалєй | © https://hromadske.ua/](/countrys/ukraine/topics/current-affairs/war-stories/georgiy%20raskaley/image-thumb__8029__content/webp_large%20%281%29.jpg)
«Я зараз встромлю комусь в око голку, а ти швидко втечеш»
Через вибух міни Георгій пережив три інсульти й чотири контузії. Його доправили в Дніпро в лікарню імені Мечникова. Там настала клінічна смерть і кома. Щоб стабілізувати стан і врятувати життя бійця, лікарі вирішили ампутувати руку.
Чоловік отямився вже в лікарні в Києві. Спершу не вірив, що все скінчилося.
«Я не пам’ятав, як мене виносили. Останнє, що я пам'ятав, це бій: я стою біля кулемета, працюю з нього… і все. Розплющив очі, і перша думка: я що, заснув під час бою?
Потім почав аналізувати ситуацію: автомата немає, хлопців поряд немає, я десь лежу, місце незнайоме, із правою рукою щось незрозуміле (я її відчуваю, але поворухнути не можу), а ліва — прив’язана до ліжка. Та ще й медсестри в палаті сидять і розмовляють російською. Одразу думка: я в полоні!» — розповідає Георгій.
Тоді він почав вибиратися з «полону».
«Я непомітно відв’язав руку, вийняв крапельниці з вен, відгриз зубами одну голку, щоб у мене була хоч якась зброя. Встав із ліжка, зробив два кроки й упав.
Прибіг лікар, почав знову ставити крапельниці й запитав, яка в мене військова частина. Це я лише зараз розумію, що так він перевіряв, наскільки відновилися функції мого мозку, а тоді я йому сказав, що краще одразу застрельте мене», — каже захисник.
Чоловік не повірив, що він у безпеці, навіть коли в палату прийшла мати.
«Я сказав мамі, що план дій такий: “Я зараз встромлю комусь в око ту голку, і, поки буде кіпіш, ти швидко втечеш. Йди на захід, вийдеш до наших”», — пригадує Георгій.
Та мати й лікарі, які почали розмовляти українською, все ж переконали військового, що боятися вже нічого.
![Георгій Раскалєй | © https://hromadske.ua/ Георгій Раскалєй | © https://hromadske.ua/](/countrys/ukraine/topics/current-affairs/war-stories/georgiy%20raskaley/image-thumb__8028__content/webp_large%20%282%29.jpg)
Мати зробила виняток
Хоча безпосередня загроза була позаду, війна за здоров’я для захисника тільки починалася. Георгій зізнається, що осягнути нову реальність, у якій доведеться жити без руки, було вкрай непросто.
«Я дуже шкодував, що [перебував] на другому поверсі лікарні: якби був на сьомому, можна було б вийти у вікно. У мене все життя було заточене під дві руки: я грав на піаніно й гітарі, працював масажистом, навіть фехтуванням займався», — пояснює хлопець.
Та підтримка матері, яка щодня була біля лікарняного ліжка сина, повернула Георгію бажання жити.
«Вона — психологиня, а у психологів є правило не працювати з рідними. Та вона зробила виняток і почала працювати зі мною, бо іншого виходу просто не було», — розказує військовий.
Щодня вони разом виконували нейровправи, вчили вірші й робили все, щоб мозок Георгія відновився після трьох крововиливів.
«Спочатку я вчився просто сидіти. 20 секунд сидів, а потім втрачав свідомість. Лікарі казали, що я можу втратити зір, і щоб цього не сталося, треба було розвивати мозок. Та мати мені цього не сказала, вона просто мотивувала мене робити ці вправи», — каже Георгій.
Вже через місяць такої реабілітації чоловік почав потроху ходити. А із часом — і бігати. Його почали готувати до біонічного протезування, аж раптом доля вирішила ще раз випробувати Георгія на стійкість.
«Щоб поставити біоніку, треба, щоб електричні сигнали від мозку надходили до м’язів. Сигнали в мене були, але не подавалися. Ми з лікарем зробили заміри сигналів: один із десяти. Ну все, приїхали», — пригадує захисник.
Військовий почав завзято тренувати ослаблені м’язи, хоч лікарі не давали ніяких гарантій, що біонічний протез узагалі приживеться. Та минуло два тижні, і показники Георгія, як він сам каже, «полетіли в космос».
Вже близько місяця чоловік вчиться вправлятися з біонічною рукою.
«Я не можу сказати, що вже звик до неї, але хоча б якимось чужорідним тілом її не відчуваю», — запевняє захисник.
Він повернувся до свого хобі — бальних танців, якими займався в мирному житті.
«До війська я вже не повернуся, бо буду там більше заважати, аніж приносити користь. У мене три інсульти. Один приліт поруч — і буде четвертий. Тому планую працювати в реабілітаційному центрі в Києві, щоб допомагати пораненим хлопцям», — ділиться Георгій.
Матеріал створено командою EnableMe Ukraine спільно з онлайн медіа "Hromadske"