На протезі й в гори, і на марафон: історія студента-фізика, який у 18 років опинився на війні
Якщо для росії війна в Україні — це чудова нагода утилізувати зеків та різномастий маргінес, що і туалетів в будинках ніколи не бачив, то для нашої країни — це трагедія в якій страждає цвіт української нації.
20-річний український воїн (Facebook)
Прикладом цього твердження може служити історія 20-річного мешканця Рівненщини Андрія Голопапи. Хлопець навчався на фізика у найпрестижнішому вузі країни — КНУ імені Тараса Шевченка, однак в перший же день вторгнення зібрав наплічник і вирушив на війну. На фронті Андрій отримав важке поранення, втратив кінцівку, та замість жалощів до себе сповідує активну допомогу своїм побратимам.
В передчутті війни
Андрій Голопапа зізнається, що гостре відчуття війни, що насувається, з’явилось у нього ще восени 2021 року. З ініціативною групою хлопець перевіряв стан столичних бомбосховищ, придбав військову форму та навіть записався на вишколи, на які так і не встиг потрапити.
« Я очікував цього і готувався. Просто сподівався, що часу буде трохи більше »
Широкомасштабне вторгнення рф застало хлопця у гуртожитку університету.
«Я спочатку навіть не зрозумів, що мене розбудило. Потім почув сирени, метушню в коридорі, і зрозумів, що почалося вторгнення. Кілька годин я ще пролежав у ліжку, бо мозок відмовлявся сприймати реальність. Потім взяв все найнеобхідніше: документи, гроші, прапори і пішов у найближчий військкомат», — розказує хлопець.
На момент початку великої війни Андрію було лише 18 років. Мобілізація в такому юному віці на війну і відсутність жодного військового досвіду, звісно ж заставили неабияк перехвилюватися рідних хлопця.
«Вони очікували від мене такого рішення. Подзвонив я їм на наступний день після мобілізації, тому пізно було вже щось змінювати. Вони були шоковані, та прямо відмовляти мене не намагалися», — запевняє Голопапа.
Студент каже, що вчинити інакше і не піти на війну він просто не міг.
«Якби я вчинив інакше, то ніколи собі не пробачив би цього. Коли доля ставить тебе перед таким важливим вибором, у тебе є шанс або зробити його і зробити щось велике, або ж лишитися на околиці історії, так і не досягши нічого важливого в своєму житті», — підкреслює військовий.
Розмовляв з матір’ю і прилетіла міна
Андрій потрапив у 101 бригаду, отримавши позивний «Отець»: частково через прізвище і частково через надмірний спокій. Перші місяці великої війни хлопець з побратимами охороняв «серце» ЗСУ — Генеральний штаб. А у вересні 2022 року вирушив на східний фронт.
Студент зізнається, що бойового досвіду у значної частини командування його бригади та рядових солдатів не було, то ж доводилося навчатися прямо на фронті. Втім, екзамени з бойового хрещення, мотивовані військові склали на «відмінно».
«Один із взводів нашої роти, що перша поїхала на позиції, зайшов занадто далеко, і росіяни вирішили взяти його в кільце. Та буквально кілька годин бою і ворог відступив. Як ми потім дізналися з радіоперехоплень, один взвод проти двох рот противника вистояв з нульовими втратами, поклавши близько 80 росіян», — розказує Голопапа.
Звісно ж і «вчителі» виявилися непростими.
«Росіяни використовують тактику, так званих, „м'ясних“ ліній. Тобто фактично нульова лінія оборони складається з мобілізованих і фейкової цієї „міліції“ днр. Таким чином, на передовій знаходяться саме ці „чмобіки“, які або без жодного бойового досвіду, або мають якийсь мінімальний. А от на першій та другій лінії вже досвідчені військові, які мають пристріляні позиції і точки. Тому росіяни і небезпечні супротивники», — пояснює Андрій.
На фронті хлопець постійно тримав зв'язок з матір’ю, а саме в момент поранення спілкувався з нею.
«Це сталося ввечері. Я прийшов з чергування, вечеряв і розмовляв по телефону з матір’ю. І в ту ж мить прилетіла міна. На фронті ми всі звикли прислухатися до оточуючих звуків, але тоді не було чутно „виходу“. Останнє що я почув, це був свист, та зреагувати часу не було. Міна пробила мені ногу, пролетіла наскрізь. Це був одиночний вистріл з міномету без попередньої пристрілки. Один постріл — і я без ноги», — пригадує Андрій.
Що відчувала мати, яка на тому кінці проводу почула вибух, важко навіть уявити, адже під щільними обстрілами окупантів доля сина була непевна. Побратими поклали Андрія на ноші і близько 2 кілометрів несли до евакуаційної автівки.
«Міни лягали дуже близько, хлопці зупинялися і навіть накривали собою мене, щоб не поранило ще більше. Коли ми їхали, одна міна влучила фактично біля колеса і пробила шину. Авто ледве не злетіло в кювет, та водій насилу впорався і вирулив. Взагалі-то я завдячую життям нашому бойовому медику. Він не мав ніколи бойового досвіду, тим паче досвіду бойового медика, та дуже швидко зреагував і наклав мені турнікет», — пригадує Андрій.
Ворожа міна посікла хлопцеві ноги, а ліву кінцівку перетворила на одну суцільну травму, то ж в госпіталі в Дружківці лікарям довелося її ампутувати.
« В перші ж секунди після поранення я зрозумів, що ногу вже не врятувати, адже там не було ніяких ознак, що це колись була кінцівка. Це просто були шматки м’яса, які трималися наче на нитках »
Не дивлячись на підтримку рідних та дружини Тетяни, ампутація все ж була важким психологічним ударом для молодого хлопця. Однак, як зізнається сам Андрій, більше за все він переймався навіть не своїм пораненням.
«Це не було для мене супершоком. Ситуація могла бути набагато гірша, бо уламками мені посікло обидві ноги. Коли поїздив по госпіталях і дивився на інших хлопців, то розумів, що все ще не так погано. Та звісно це було важко сприйняти. Однак важче було змиритися з тим, що це поранення, від якого треба відійти, і я не можу допомогти своїм побратимам, які залишилися там на фронті», — пояснює військовий.
Лікування мистецтвом
Втім, варіант, як допомагати своїм побратимам, хлопець все ж таки знайшов: Андрій почав малювати і продавати свої картини, таким чином, закриваючи збори для своєї бригади.
«Раніше я взагалі не малював. Та на це надихнула мене дружина, яка жила зі мною в реабілітаційному центрі. У мене була контузія і дуже важко було від неї відійти. Лікарі порадили зайнятись чимось, чим раніше я не займався. Тоді дружина, яка є професійною художницею, запропонувала і мені навчитися малювати», — пригадує Андрій.
А восени 2023 року, вже впевнено почуваючись на протезі, хлопець разом з іншими травмованими ветеранами зважився на неймовірну авантюру — похід в гори.
«Захотів випробувати себе, отримати цікавий досвід і оцінити свої сили. Для будь-якої людини сходження в гору — це випробування, але в моєму випадку, та і взагалі для всіх хлопців на протезах, важче не сходити, а спускатися», — пояснює Голопапа.
Крім того, Андрій навіть встиг здолати велосотку. І все це на протезі! Історією своєї незламності хлопець демонструє ті якості українців, які на думку військового, і приведуть нас до перемоги.
«Це жага змін і небажання сидіти, склавши руки. Як співалося в одній дуже відомій пісні: „Бо плач не дав свободи ще нікому, А хто борець — той здобуває світ“ (рядки з гімну ОУН — Авт.) Так само і у нас: ми боремося, несемо втрати, платимо тяжку ціну, але ми здобуваємо. А к*цапи звикли, що все їм має впасти з неба, тому краще нічого не робити, тому і мають те, що мають», — резюмував Андрій Голопапа.
Матеріал створено командою EnableMe Ukraine спільно з онлайн медіа "Факти"