Внаслідок широкомасштабного вторгнення в Україні з’явились тисячі поранених і травмованих бійців. Всі вони потребують реабілітації, щоб повернутися до нормального життя. Та чи справляється з цим завданням держава?
Військові, які на війні втратили кінцівки і зараз навчаються жити з протезами, — розказують, що не так із українською системою реабілітації. Що працює, а що ні. Захисники надали свої зауваження, і ми переадресували їх уповноваженому президента з питань реабілітації учасників бойових дій Вадиму Свириденку. Що з цього вийшло, читайте в інтерв’ю уповноваженого.
Після того, як військовий отримав травму, пройшов медичне лікування, йому потрібно відновити функціонал. Реабілітація — це відновлення фізичного і психологічного стану людини після травми. Бойова травма — не лише пошкодження, наприклад, руки чи ноги, це комплекс травм. Це може бути ураження центральної нервової системи, органів, контузія. Тому головна мета всіх реабілітаційних заходів — максимально поновити людину.
Відновлення — це питання кожного бійця, просто обсяг послуг з реабілітації для кожного різний. Тому скільки у нас бійців воює, стільком із них треба надати якусь частину реабілітації.
Було б добре, якби у нас центрів реабілітації було більше. Якби більше було фахівців, лікарів-реабілітологів. У нас всі клініки, всі лікарні забиті пораненими, травмованих — валом, лікарів бракує. Виїхали з України мільйони людей, і серед них, звісно ж, і фахівці.
До протезистів — черга. Їх багато, але все одно бракує. А протезистів по руках набагато менше, більшість фахівців працюють з протезуванням ніг. Якщо брати протезування, коли є повна втрата кінцівок, тобто вичленення, то таких людей ми намагаємось відправити за кордон, адже відповідних фахівців у нас декілька людей на всю Україну. Є приватні і державні майстерні, на які виділяє кошти держава. І травмований боєць сам може обрати, де йому зробити протез, гранична ціна для всіх однакова. Приватні майстерні розвиваються швидше і надають більш якісну допомогу у реабілітації, тому що вони більш гнучкі і не залежать від умов, які обов’язкові для державних структур.
В деяких регіонах нема реабілітаційних центрів, наприклад в Закарпатській, Чернівецький області. Хоч це і маленькі регіони, але вони повинні мати такі потужності.
Свого часу кількість ветеранів у цих регіонах була невелика і їх направляли в інші області, адже згідно із законом, військовий може сам обрати будь-який медичний заклад, де хоче отримати допомогу. Там є ветеранські шпиталі, які могли взяти неважку або ж середню травму та пролікувати її, а при важких травмах люди їхали у інші області.
Та якби протягом 10 років війни нічого не робилося, у нас був би повний колапс. Враховуючи, що на сьогодні велика кількість людей масово постраждала, тут би система навіть найбільших держав не витримала.
Звісно, вони потребують грошей, але це не такі великі гроші. Ми розуміємо, що є маленькі територіальні громади, і обговорюємо ці питання, щоб було злиття громад або дотації держави за їхніми запитами.
Ми якраз і їздимо по медичних закладах України, щоб ці моменти усунути. Звісно, з бійцем мають працювати ще до того, як він отримає протези, адже реабілітолог працює з м’язами, які не травмовані (за словами військових, щоб навчитися ходити на протезі ноги, потрібно розвинути м’язи спини і торсу. — Ред.)
На сьогодні відпрацьована програма, де лікарі фізичної та реабілітаційної медицини курують бійців, а вже реабілітоги, інструктори мають чітке завдання і працюють з військовими. Та якщо хтось знає випадки, коли відбувається інакше, можна зайти на Facebook "Вадим Свириденко" і написати конкретно, яка це лікарня і ми візьмемо її під контроль.
Ну, це неправда. Є випадки, коли втрачаються квитки, але військкомати, частини швидко все відновлюють. Подається заява і все.
Я свого часу був у полоні і втратив квиток. Тільки одна заява, і мені через тиждень принесли мій військовий квиток. Крім того, є патронатні служби, з’являються соціальні працівники, які цими питаннями в лікарнях і мають займатися.
Є громадські організації, які давно працюють з людьми, що втратили зір, і ми на них більше спираємось. У них є цілі команди і там психологи якраз — люди, які втратили зір. Вони беруть бійців під особливий нагляд.
Я з вами погоджуюсь, що нам такого потужного центру не вистачає. Але до 24 лютого 2022 року військових, які втратили зір, було небагато: до 10 чоловік і ми ними опікувалися. Після 24 лютого таких людей вже більше 100.
Створення такого центру підтримується президентом. Я думаю, що скоро такий центр у нас з’явиться. Там багато не потрібно: фахівці, простір. Працюємо над цим питанням.
Інколи це дійсно потрібно, щоб подолати якийсь больовий бар’єр. В США використовують медичний канабіс при ПТСР, щоб людина стрес перенесла за короткий період: один-два дні. У нас декілька бійців проходили це лікування і казали, що внутрішній стан у них покращився. Тобто це головна мета — немає залежності, стан нормалізувався, боєць спілкується нормально, нема тривоги і він не небезпечний для себе самого і оточуючих.
Об коліно нічого не треба ламати — поновлювати. МСЕК потрібен однозначно, але те, що його потрібно спрощувати, це також правда. Але в багатьох випадках МСЕК і допомагає, адже визначення складності випадку і допомоги залежить від його рішень.
Державній структурі ці довідки потрібні, тому що це зона відповідальності. За кожним медиком, за кожним рішенням стоїть суд. Наскільки ми якісно надали допомогу, однозначно про це має бути звіт. Та, звісно, доводити людину до критичного стану через МСЕКи неправильно. Розглядаємо "єдине вікно", спрощення. Однозначно це буде, просто потрібно трохи більше часу, щоб це краще зробити.
Матеріал створено командою EnableMe Ukraine спільно з онлайн медіа "Telegraf"