Ми думали, що нас почують. Херсон - це Україна. Історія війни Віктора Булки

Мене звати Віктор Булка: я соціальний працівник Херсонського центру соціальних служб для сім'ї, дітей та молоді, у тому числі з інвалідністю. Також я громадський діяч Херсону по питаннях захисту прав людей з інвалідністю, я очолюю громадську організацію «Всеукраїнська організація осіб з інвалідністю “Велід» і також є представником НАІУ в Херсонській області.

До початку війни Росії з Україною ми проводили багато соціальних проектів на підтримку сімей, де є діти з інвалідністю, Я є випускником Олешківського дитячого будинку, який знаходиться на Херсонщині, і ми багато  підтримуємо випускників з числа дітей-сиріт та позбавлених батьківського піклування, та молоді з інвалідністю. Ми робили чудові благодійні фотопроекти «Краса без обмежень», «Сильні духом», а минулого літа вперше провели благодійний забіг з метою збора коштів на підтримку сімей, де є діти з інвалідністю, які опинились в дуже скрутних становищах і потребують допомоги. Тоді ми залучили багато організацій, був дуже масштабний проект і таке вперше відбулося на Херсонщині. Ми назвали цей проект «Сильні духом» і так сподівались, що це буде не одноразова акція, а традиційний проект, щоби систематично підтримувати ці сім'ї. Хотіли, щоби це була традиція в Херсоні. 

З НАІУ ми проводили проекти щодо моніторингу доступності соціальної інфраструктури для маломобільних громадян нашої громади, разом з Яною та Михайлом Лєбедевими. У нас в Херсоні багато дуже проблем з доступністю, тож ми співпрацювали з владою і знаходили спільну мову. Багато чого планувалось по роботі з доступністю, з інтеграцією прав людей з інвалідністю, щоби нас нарешті почули і права були не просто написані десь на папері, а реалізовані в житті херсонської громади. 

23 лютого у нас була премʼера вистави дуже відомого театру імені Куліша і ввечері після роботи мій друг, що працює актором, запросив мене туди. Він теж людина з інвалідністю, випускник інтернату. Після вистави ми поїхали до нього в гості. І ось зранку 24-го ми збирались на роботу, і тут до мене раптом подзвонив товариш і каже: «Вікторе, будьте дуже обережні, почалась війна, стріляють». Я йому спросоння - яка війна, про що ти говориш, а він мені - дивись, якщо що то зразу в укриття. Але у нас в Херсоні дуже погана ситуація з укриттями - вони не готові для того, щоби люди там проживали і знаходились…

Включаю я телебачення, заходжу в наш чат в групі, а там всі пишуть в паніці, скидають фотографії, повідомляють, що у Чорнобаївський військовий аеродром стріляли. Потім послухали президента, що оголошено війну Україні, введено військовий стан. Боже мій. Ніхто нікуди не виходить. Такий страх був, така паніка… 

Мій друг мене стримував, казав: «Давай не будемо бігати». Адже ми хотіли одразу іти в супермаркет і до банкомата, але там були величезні черги. Маршрутки стали їздити не за графіком. Люди в паніці. Що робити, як бути.

Було страшно, адже все почалось саме в Херсоні. Бої почались саме біля Антонівського мосту, а я недалеко там живу. Ми здригалися від кожного вибуху, вистрілу, від цих літаків, самольотів. Колись багато читали про Другу світову війну, але ніколи не думали, що в 21 сторіччі може таке статися.

Щоби підтримувати один одного, ми вирішили жити у мого друга в двокімнатній квартирі. Вирішили з друзями дитинства зібратися і жити в одному місці, так було легше і психологічно, один одного підтримувати, і допомагати один одному в разі чогось. 

Телефон розривався, тому що дзвонили і колеги, і друзі, з і громадської діяльності. Дуже важко було, тому що тоді не було вже такої роботи, підтримки, діяльності, адже всі намагалися врятуватися, хто куди. Певний час я не міг навіть спати і думати, тому що ми постійно були в стресі і тривозі.

Коли зайшли російські війська, ми спершу почали з мирних акцій і ми тех залучалися. Звичайно ми не могли піддавати небезпеці людей з інвалідністю фізично, тому ми просили їх висловлювати свою проукраїнську позицію просто у соцмережі, але ні в якому разі не виходити на мітинги, тому що це небезпечно. Звичайно, хтось з людей з інвалідністю, з моїх друзів, все одно брав безпосередню участь у цих акціях. 

Ми думали, що нас почують. Херсон - це Україна, і це однозначно, і геть з нашої землі, і ми нікого тут не чекали, не просили, щоби нас прийшли захищати від чогось чи врятувати від чогось, непонятно від чого. Все було мирно, спокійно, а потім вже почалося… Почали і стріляти, і димові шашки кидати в натовп, і розганяти і виловлювати активістів херсонських. На превеликий жаль, знайшлися навіть зрадники з нашої громади, які здавали людей, активістів, і окупанти приходили і викрадали їх. І невідомо, що з ними трапилось далі - добре якщо людина жива і її відпускали, але є випадки, коли не повертались. І невідомо, скільки таких історій.

Найбільша кричуща і кризова ситуація в Херсоні - це гуманітарка. Людям з інвалідністю було дуже важко пересуватися і підтримувати допомогу. Особисто я, наприклад, пересуваюсь на протезі, а мені треба було вистояти величезну чергу, щоби щось купити. А уявляєте, як людям, які пересуваються на інвалідних візках? Або людям, які мають якісь психосоціальні порушення здоров'я? Це надскладно. 

Гуманітарну не завозили, жодного разу не було гуманітарного коридору або зелених коридорів, через які би могли завезти якусь допомогу. Дуже важно було, особливо тим людям, які залишились без ліків. В спеціалізованих аптеках не було вже тих ліків для людей з інвалідністю, які мають постійні хвороби і залежать від медичного супроводу. 

Спасінням були, звичайно, волонтери. Але вони не могли купити більшість того, шо потрібно. Волонтери допомагали продуктовими наборами. Завдяки моїй діяльності на мене виходив і бізнес, і відомі організації, і ми організовували розвезення продуктових наборів за місцем проживання людей з інвалідністю. Це було ще тоді, коли не було ще так би мовити жорсткої окупації і можна було ще якось пересуватись, хоча вже було небезпечно. Також нам допомагав фонд громади міста Херсона "Захист" грошима і ми могли допомогти людям з інвалідністю, в основному випускникам Олешківського дитячого будинку Херсонської області, грошима. Майже два місяця я там був…

Спасінням були, звичайно, волонтери. Але вони не могли купити більшість того, шо потрібно. Волонтери допомагали продуктовими наборами. Завдяки моїй діяльності на мене виходив і бізнес, і відомі організації, і ми організовували розвезення продуктових наборів за місцем проживання людей з інвалідністю. Це було ще тоді, коли не було ще так би мовити жорсткої окупації і можна було ще якось пересуватись, хоча вже було небезпечно. Також нам допомагав фонд громади міста Херсона "Захист" грошима і ми могли допомогти людям з інвалідністю, в основному випускникам Олешківського дитячого будинку Херсонської області, грошима. Майже два місяця я там був…

Найстрашніше було те, коли ти чув вибухи, і ти думав, що ти можеш не прокинутися більше. Може снаряд якійсь влетіти в будинок або біля будинку. Або тебе можуть застрелити, тому що ти просто не там ішов. Коли перед тобою люди з автоматами, і ти не знаєш, шо у них в головах, то це найстрашніше. Коли ти проходиш повз такої автівки або людини зі зброєю в руках… 

Чесно скажу, я вагався, до кінця не хотів виїжджати з Херсону. Але ставало дедалі нестерпніше: жорсткий контроль, все більше і більше ворожої техніки, постріли, це було дуже складно. Мої друзі випускники виїхали раніше, в березні і вони так мене вмовляли, але я не їхав. 

Я виїжджав через волонтерську ініціативу, і по дорозі було десь 17 блокпостів рашистів, через які вивозили людей. Їхали не тільки люди з інвалідністю, але і мами з дітьми маленькими, і громадяни літнього віку. Ми мали виключити мобільні телефони, тому що на блокпостах перевіряли повністю, передивлялися документи, допитували. Найсильніше перевіряли на тих блокпостах, де була лінія фронту і особливо прискіпливо придивлялися до чоловіків. Але мені якось пощастило, мене вони не викликали, просто подивились документи, побачили, що я з інвалідністю.

Вночі ми виїхали в Одесу, нас поселили в готель Немо, дуже добре приймали, і після цього я через день поїхав до Львова, там зупинився у друзів. Вже в Україні було небезпечно залишатись, тому я вирішив виїхати за допомогою волонтерів зі Львова через Польшу до Німеччини. Тут є організація, яка допомагала в 90-ті роки нашому дитячому будинку, дуже сильно підтримували, і вони мені подзвонили і сказали, що є можливість влаштувати мене, знайти житло. Ніколи не думав, не очікував що весь світ нас так буде підтримувати і допомагати. І коли я тільки потрапив на територію Польщі, наскільки це се було організовано, потужна волонтерська підтримка. Десь 15 квітня я вже був в Німеччині. 

Оскільки трохи знаю німецьку мову, то допомагаю дітям і людям, які приїхали, з перекладом, що стосується оформлення, або якщо потрібно піти в якусь установу або лікарню, школу. Спершу робив це як волонтер, а потім мені запропонували підробити на сьому, наскільки це можна за законодавством місцевим, адже ми зараз отримуємо соціальні виплати. І що цікаво, в Німеччині українці можуть залишитися працювати, як, наприклад, не можна біженцям з Афганістану чи Сирії. 

Звичайно, туга величезна! І Україна, і Херсон болить мені, і хочеться повернутися, тому що багато чого там відбувалося, і це рідна земля, там народився і все одно чекаєш коли все закінчиться. Але кожного разу бачиш новини, і ще більше, і більше болить, і переживаєш за тих людей, які залишились. Я знаю сімі, де є діти з інвалідністю і вони на жаль не змогли виїхати і досі знаходяться на окупованій території. Люди потребують допомоги і в ліках, і в спеціалізованих засобах гігієни. Зараз це є в Херсоні, воно завозиться з Криму, але дуже високі ціни. А ці люди живуть за межею бідності і у них мізерні пенсії, які зараз не видають в окупованій території, наскільки я знаю. Зараз там Укропошта закрита і особливо важко тим, кому пенсії приносили. Добре, якщо через карту оформлена пенсія через банк, то там ще нібито нараховуються гроші. 

У мене залишились там друзі, які не хочуть виїжджати. Розповідають, що українські банки вже там не працюють, там відкрито два російських банка, і якщо ти погоджуєшся отримати російський паспорт, то вони видають на руки 10 тисяч рублів як допомогу. Скрізь постійний контроль, а вночі постійно вибухи, вистріли. І що найстрашніше - ніхто не знає як буде далі. 

Я дуже боюся, щоби не сталася така ситуація, як з Бучею, як з Маріуполем, не дай Бог! Навряд чи хтось буде думати про звичайних людей, втрати однозначно будуть. Найбільше болить те, що ми чуємо від влади, що евакуюйтесь, але ж виїхати звідти можна лише через Крим. Коштує це величезні гроші - десь 500 доларів і вище треба заплатити за людину. І люди по декілька днів стоять у величезній черзі, щоби евакуюватися.