Людина залізної мотивації: історія війни Василя з Закарпаття, що пішов на фронт не маючи ніг

Та в Василя був один "секрет", який він до останнього не відкривав бойовим побратимам – у чоловіка немає ніг. Замість кінцівок у Василя Штефка протези. Однак, це не завадило воїну гідно нести службу водієм, доставляючи боєкомплекти в найгарячіші місця фронту. Це незвичайна історія про звичайного українця з залізною мотивацією.

"Відкрив телефон, прочитав новини і одразу в військкомат"

Василь Штефко втратив обидві ноги в 2004 році, перебуваючи на заробітках за кордоном. Чоловіка сильно побили, і майже без ознак життя, з обмороженням кінцівок привезли одразу… до моргу! Але в морзі після огляду лікарі все ж таки нащупали у Василя пульс і відправили до лікарні. Вердикт лікарів був суворий – щоб чоловік жив, потрібно ампутувати ноги.

Воїн зізнається, що ще в 2014 році, коли трапилась анексія Криму та окупація сходу, він мав бажання стати на захист України, але його не брали. В лютому 2022 року Василь вже не міг всидіти в тилу.

"24 лютого я прокинувся близько сьомої години, відкрив телефон, а там жах що коїлось, і я одразу поїхав у військкомат. Такий стан був, що хотілось комусь з рашистів голову відірвати", - згадує Штефко.

Але "відривати рашистам голови" чоловіка і цього разу пустили не одразу.

"Та я майже тиждень ходив вмовляв военкома. Я ходив до військкомату шість днів, мене потім до нього вже близько не підпускали", - каже захисник.

Тож чоловіку довелося трохи прибрехати, та сказати, що в нього не два протези, а один.

"Записали в добровольці, і сказали, там комбат хай вирішує. А коли там кому вже було розбиратись", - пояснює захисник.
Більш того, навіть родина Василя, а вона в нього велика (на двох з жінкою мають 8 онуків) до останнього не здогадувалась, що чоловік їде на війну.
"Рідні ніхто не знав. Я скривав це від усіх, бо боявся, щоб мене не завернули додому. Навіть дружина дізналась, коли я вже був в потягу, що йшов на фронт", - згадує захисник.

Звідки ж така залізна мотивація?

"Зрозумійте, я українець, я займався громадською діяльністю ще з 90-х років: агітував за Народний Рух, роздавав листівки, мене міліціонери ганяли, потім був на Майдані. Моя мотивація була в тому, щоб хоч якось допомогти збройним силам. Я все одно не зміг би всидіти", - запевняє Василь Штефко.

В той же час, чоловік не зазнається, вважаючи себе винятковим, і цілком з розумінням ставиться до тих, хто не пішов безпосередньо на фронт.
"Я не кажу, що треба кидатись на танк з голими руками, але страх може вбити в тобі все людське, він пожирає тебе. Тому якщо людина боїться, то краще туди не йти", - радить український захисник.

"Протези це твої ноги і інших не буде"

Василь Штефко потрапив у розпорядження 128-ї бригади першого гірсько-штурмового батальйону. Служив водієм.

"В перші дні було важко, - зізнається захисник. – Техніка майже вся розбита, все доводилось ремонтувати, збирали з того, що було. Але українці допомагали збройним силам, і це дуже рятувало".

За словами чоловіка, так звана "друга армія світу", яку він встиг побачити, хоч і терпить поразки на українській землі, але не слід допускати помилку та недооцінювати ворога.

"Вони знаходили горілку в таких місцях, де і воду то складно було знайти. Але в перші дні там були такі як треба: вояки, регулярна армія. Там була сама еліта: гідне спорядження, гарні сухпайки, якісна форма, але всі вони лежали, гнили, і ніхто їх не забере. Вже зараз багато тих, кого просто відловили і силоміць відправили на фронт", - пояснює Штефко.

Більшість бойових побратимів Штефка навіть не здогадувались, що цей чоловік, який доставляє боєкомплекти на передові позиції українських воїнів, не має нижніх кінцівок. Але Василь запевняє, що відчуває себе за кермом досить впевнено.

"Вони не знали. Тільки пару хлопців знали, бо я сам їм сказав. Дізнались тільки вже в вересні, та і то тільки тому, що в мене зламався один протез. Я попросив побратима з’їздити до магазина чи автосервісу та дістати мені нове кріплення. А ротний почув і питає: "Навіщо? У тебе що протез?" Я і показав йому… два протези. Мене відразу в госпіталь. Але швидко я повернувся до служби", - каже захисник.

Однак, все ж таки Василю довелося повернутися з фронту додому до рідного Закарпаття.

"Та я не хотів звідти їхати. Я там і посварився з усіма і з комбатом, щоб не їхати і залишитись. Хотів хоча б гуманітарку якусь побратимам возити. Вже скільки дзвонив і просився назад, але мене вже не візьмуть", - жалкує Штефко.

За словами захисника, ніякого особливо секрету жаги до життя попри труднощі, він не має.

"Треба просто жити і хотіти жити! Треба бути людиною і не ставитись до оточуючих так, наче тебе повинні на руках носити. Треба намагатися жити з суспільством, бути такими, як всі, не давати приводів для жалощів і не показувати, що ти в чомусь нижче. Це не життя, коли біля тебе має хтось бігати, щось тобі подати, щось принести. Просто треба жити. Треба усвідомити, що протези, це твої ноги чи руки і в тебе вони ось такі і інших не буде. Тоді ти будеш жити нормально", - підсумовує Василь Штефко.

Джерело - https://m.censor.net/