Історія війни Валентини Бутенко: Ми вивезли близько 800 людей з інвалідністю

До війни планів було багато. Нашій організації, харківському центру реабілітації «Право вибору» у липні буде 20 років, і ми мали серйозні плани підвищення рівня надання допомоги незрячим та дітям зі складними порушеннями розвитку. Ми хотіли створити на українській території свій міжнародний табір, де можна було б цілий рік проводити реабілітацію. Ми вже почали навіть збирати гроші, знайшли на Азовському морі такий табір, який недалеко від Кирилівки, де діти могли б отримувати і медичні та реабілітаційні послуги, завели депозитний рахунок, куди почали складати гроші на купівлю табору – планів було дуже багато.

О 4-й ранку 24 лютого я спала, коли почалися постріли, дуже близько від нашого будинку. Ми знаходимося неподалік від Білгородського шосе, тому коли почали стріляти по інфраструктурі, це було дуже чутно. І було страшно. Не вірилося, що це взагалі можливо, та й досі не віриться, що всі країни не можуть зупинити країну-агресора, а Україну продовжують знищувати.

Так як я директор центру, я не могла сидіти вдома і ховатися в підвалі, мені треба було їхати в нашу організацію і вирішувати питання, що робити далі, що робити з людьми, які безпорадні, незрячі, з незрячими дітьми. І вже 25-го ми створили штаб гуманітарної допомоги – спершу для незрячих, бо у нас у мирний час була служба супроводу сімей незрячих людей за підтримки департаменту соціального захисту Харкова та центру зайнятості. Усі родини незрячих Харкова та області у нас були на обліку, ми їм допомагали, тому 25 лютого всі вони почали дзвонити нам із питаннями, як бути та що робити.

Дякую команді нашій, співробітникам центру, всі вони в перші дні вийшли на роботу та допомагали. Також у нас були три водії, ми знайшли партнерські машини, два мікроавтобуси та один легковий автомобіль, які розвозили гуманітарну допомогу, вивозили людей на евакуацію, на вокзал, збирали у тих місцях, де приходили автобуси. У нас було 10 волонтерів – хлопці-студенти, які й у мирний час нам допомагали. І наш колектив – 10 осіб – логопеди, психологи, тифлопедагоги, адміністратори.

Обстріли були дуже сильні, почалася паніка, у супермаркетах були величезні черги, бензину та дизпалива практично не було, аптеки закривалися. У людей почав скакати тиск, почалися панічні атаки, треба було їх якось заспокоювати, упорядковувати і відвозити ліки. Тому ми під обстрілами їздили, вивозили незрячих бабусь за місто до будинків для літніх людей, шукали гуманітарну допомогу.

Спершу у нас почалася робота з допомоги незрячим людям – треба було зрозуміти, де вони, чи не в районі обстрілів, а потім ми вивозили їх з-під обстрілів за місто та розпочали евакуацію. Тоді ж ми розпочали допомогу школі для сліпих дітей, бо батьки не могли забрати їх, бо потяги ходили із затримкою, і частина дітей залишилася у школі. Їм були потрібні і хліб, і продукти, і медикаменти, а, на жаль, магазини перестали відпускати продукти, і це була велика проблема. У школі були запаси, але таких щоденних продуктів, як молочні та хліб, не було. Нам дуже пощастило, що у нас були партнери зі своїм транспортом, мікроавтобусами, і ми змогли через департамент соціального захисту у супермаркетах без черги закуповувати продукти та допомагати у найнеобхідніших випадках.

А потім ми розпочали евакуацію. Ми не вірили спочатку, думали ну ось тиждень, два і все скінчиться. Ми ж ніколи евакуацією не займалися, ми лише реабілітували маленьких незрячих дітей, допомагали літнім людям. Але тут нам дуже пощастило, бо на третій день війни на нас вийшла англійська волонтерська організація, яка допомогла нам закупити автобуси і зробити логістику. Перші групи ми вивозили з Харкова автобусами на Львів і далі через кордон до Польщі, де їх зустрічали наші польські. партнери. На жаль, на кордоні теж були великі проблеми, тому що супроводжуючих було 4 особи на 100 тотально незрячих, а також 2 водії призовного віку. Наші автобуси повертали і казали, що незрячі мають самі переходити кордон, а супроводжуючих не пропускали, навіть родичів першої лінії, чоловіків, дітей та дружин. Було дуже важко. Після того, як уряд прийняв документи про супровід та перетин кордону людьми першої та другої групи інвалідності, тоді стало набагато легше. Також трохи розвантажилися евакуаційні потяги та не було такого колапсу на залізничних вокзалах.

У нас на обліку було 350 осіб незрячих, і ми й зараз надаємо їм допомогу. Але в міру того, як почалася війна, кількість людей збільшилася і ми більше 800 людей евакуювали – не тільки незрячі, а й люди-візочники, люди на милицях, люди із загальними захворюваннями, лежачі.

Ті наші люди, котрі виїжджали з окупованих районів з області, розповідали дуже страшні речі. Наприклад, на російському блокпості їх пропустили, вони поїхали, а їм у спину почали стріляти та поранили маму, дитину. Вдалося врятувати тому, що тато – далекобійник, і вдалося швидко зорієнтуватися та вивезти машину. Речі розповідають найстрашніші.

Я евакуювалася у квітні до Німеччини, тому що в мене у чоловіка онкозахворювання, він пройшов променеву терапію та хіміотерапію у лютому, йому потрібно було проходити подальше лікування. У Харкові я вже не могла допомогти йому. 11 квітня ми перетнули кордон і зараз він перебуває у Бремені у лікарні.

Я їхала разом із групою, яку евакуювала наша організація, і шлях був дуже складний та непростий. Я свого часу, коли евакуювала інші гурти, не до кінця розуміла, що таке табір для біженців. Хоча мені надсилали фотографії спортзалів, де всі сплять на розкладачках чи підлозі. У мене був табір найгіршого варіанту. Ми потрапили до табору розподілу біженців, де у кімнаті було по 12 осіб, чоловіки, діти, жінки, собаки, кішки. Незнання мови та нерозуміння місцевими людьми того, що нам потрібна швидка реєстрація, на жаль ускладнювали. Незвичне харчування, відсутність перших страв, переважно сухий пайок. Потім ми знайшли квартиру, яку зараз уже винаймаємо. Вона, правда, на даху, маленька, але в хорошому місці, а вікна у мене лише у стелі.

Ми зараз у Болгарії, у нас проходить проект «Школа для матусь» («Мамина школа»), де діти переселенці, біженці, діти з України, які перебувають у районі воєнних дій, перебувають у оздоровчо-реабілітаційному таборі. Це діти з інвалідністю по зору із комплексними порушеннями та їх мами. Це великий міжнародний проект, спільний із Польщею, Німеччиною та Україною, і він працює вже 13 років. Під час війни напрямок змінився – діти дуже тривожні, багато з них пережили підвали та обстріли. Зараз дуже багато уваги доводиться приділяти як мамам, так і дітям у плані зняття стресів та повернення нервової системи та психічний стан до нормального стану.

На відкритті в Болгарії у нас тут були феєрверки, і для нас це був дуже великий стрес, у дітей були істерики, тому ми зараз просимо, щоб дуже уважно ставитись до звукових змін, бо діти дуже лякаються. Особливо дітям із аутизмом це було дуже складно.

Я продовжую працювати дистанційно. Вже після мого від'їзду я супроводжувала три евакуаційні групи до місць їхнього тимчасового захисту. Наша команда працює у Харкові, у тому числі й мій онук призовного віку, йому 19 років.

У Харкові зараз ми надаємо допомогу 150 людям з інвалідністю – всім, хто до нас звернувся. У нас не вистачає дизпалива, воно зараз тільки по талонах відпускається і дуже дороге. Своїх грошей у нас немає, щоби купувати його, а допомоги надходить менше. Тому зараз, коли у Харкові вже почав працювати транспорт, ті, хто можуть ходити, приходять до нас на Киргизьку 10, де розташований наш центр, і можуть отримати там допомогу. Допомога ми отримуємо з різних джерел. Наприклад, нещодавно надійшла допомога від ООН, будуть роздавати набори. Також є допомога від Партії пенсіонерів України – і це не лише кошти гігієни, ми отримували візки від них та інші засоби реабілітації, які необхідні при евакуації. Наприклад, коли у людини відрізані ноги, візок йому ще не видали, протези ще не зробили, а евакуювати треба. Тому намагаємося знайти різні шляхи здобуття гуманітарної допомоги.

Спочатку наш центр обслуговував 10 лежачих осіб, які не могли виїхати, зараз їх уже понад 30. Ми забезпечуємо їх памперсами, пелюшками, продуктами, ліками. Лежачих ми теж вивозили, але небагато, бо люди дуже боялися. Усього ми вивезли 6 осіб – тих, які навіть не могли сидіти в інвалідних кріслах, – з волонтерами, що супроводжують, у Данію, Бельгію та Голландію. Також ми евакуювали і онкохворих, і деяким із них уже зробили операції. У Голландії зробили операцію, де агресивне онкозахворювання, зробили операцію у Фінляндії.

Ми вивозимо централізовано – тобто не те, що ми вивезли людей та помістили їх у центр розподілу, а в нас уже ланцюжок партнерів до місця поселення та тимчасового захисту. Швеція, Швейцарія, Польща, Німеччина, Голландія, Франція, Італія, Данія – ці країни взяли дуже багато людей з інвалідністю. Не всі країни хочуть брати таких людей, адже це додаткове навантаження на соціальну сферу країни і цим людям треба надавати медичну допомогу. Тут треба дуже уважно і відповідально ставитися до того, куди люди потраплять. Тому що їм не подобається країна, клімат, їжа. Не всі розуміють, що ми не посилаємо на лікування, у туристичну поїздку, а це отримання тимчасового захисту, в безпечне місце. Але згодом усе залагоджується, всі задоволені, дзвонять дякують, що їх врятували, надсилають відео та фотографії, як їх розмістили та де вони знаходяться. Однак проблем багато і не все відбувається швидко, тому що європейські країни також не були готові, що до них приїде стільки людей зі своїми проблемами, дітьми хворими та такими складними захворюваннями.

З лютого ми вивезли близько 800 осіб з інвалідністю та їхні сім'ї до різних країн Європи. 1 липня виїжджає наша наступна група, бо у Харкові дуже ускладнилася ситуація, по 20 обстрілів на день. Є рекомендація вивезти людей похилого віку та сім'ї з дітьми.