Художник Олександр Дорошенко: Головне - перемогти!

Відомий, Заслужений український художник Олександр Дорошенко Європою їздив багато, але цього разу дорога була з важким серцем. Два тижні окупації без світла і води, під смертоносні жахаючі вибухи градів, дорогами через ліс повз розстріляні автомобілі, без бензину і надії, з дружиною Оленою та важкохворим собакою. Але ні, надія була - НАІУ організували притулок та допомогу людям з інвалідністю в Голландії. Яким був шлях до спасіння? І через що довелось проїхати Європою на візку Олександру Дорошенко? Читайте далі в нашому спільному проекті EnableMe UA та НАІУ “Історії війни” розповідь з перших вуст..

Олександр Дорошенко: “До війни плани були позитивними, я планував вихід мого альбому, тому що попередній був виданий ще 2004 року. А з того часу багато що змінилось і я збирався видати свої нові роботи, кілька десятків картин.

22 лютого вівторок я був з дружиною у себе в художній галереї в Києві ввечері ми вирушили до свого будинку в селі Михайлівка-Рубежівка (в трьох километрах від Бучі, Ірпінська територіальна громада). У нас там сад, господарство, теплиця. Посадили розсаду з помідорів ще в кінці січня, а зараз планували займатись господарством, роботою, живописом, виданням каталогом. 

І от в четвер о п'ятій ранку мені зателефонував мій товариш Павло з Броварів і каже: “Саша спускайся вниз, війна, пропаде світло, будеш там сидіти”. Справа в тому, що у мене спальня на другому поверсі і електричний підйомник, тобто без електрики я не зміг би спуститися. Ми відразу вдяглися, я зателефонував сину: той якраз вирушав до Львова, у них була спланована подорож туди до знайомих. Ми спустилися вниз, увімкнули телевізор - все, що було, все, що показували, всі новини. І ми у себе вже чули вибухи. 

Два дні ми жили в такому режимі - на першому поверсі, спати лягали одягнутими, щоби одразу можна було скочити. Впродовж двох днів до нас підійшов фронт, почали падати снаряди, зникло світло, потім обстріли стали частішими. 

Почались бої, ми бачили як по дорозі на Бучу чути було гуркіт і чорні дими, там був бій. Через день сусід сказав, що в нашому селі вже росіяни, стоять технікою коло торгового центра на в'їзді в село. Це була десантна бригада, вони були на бойовій машину десанту, у них були “Нони” (прим. 120-міліметрові артилерійські самохідні установки), бронетранспортери - техніки було дуже багато. Частина з них рушили через місток на Ірпінь. Там почався бій страшний, полетіли снаряди. 

Ми прокидались о пятій ранку, коли починали бомбити. Коли щось падало недалеко, дружина спускалась в підвал, а я ховався під сходами. Потім щось потрапило в газову трубу, яка від нас находиться в 200 метрах, і почався страшний свист. Ми переживали, щоби був вітер і скупчення газу видувало, адже ми живемо в долині і при скупченні маси міг статися вакуумний вибух. Свистіло десь добу, а потім перестало. І газу звісно не було вже. Фактично ми опинились без світла, без газу, без інтернету і без мобільного зв'язку. Два-три рази на день виходили в гараж, підключали мобільники на зарядку до акумулятора в машині, включали радіо в машині слухали новини. Знали, що в Ірпіні підірвані бої і йдуть бої - але ми це знали і без радіо, тому що ми всі вибухи чули.

Іжі запаси у нас були - крупи, мясо. Але ж електрики нема, то морозильник ще два дні тримався, а потім потік. Їжу ми готували собі в каміні, у нас були дрова, заготовлені на зиму. Варили в каміні собі і собаці, у нас великий кане корсо. Все мясо, що у нас було, ми склали в кастрюлю, зварили і кожні два дня ми його кипятили, щоби воно не зіпсувалось - такий собі холодець був. До нього варили кашу. Десь два тижні ми були без води і газу. Адже щоби дістати воду, сусіди вмикали генератор і качали зі свердловини, тож ми її набрали в пляшки і банки - лише для пиття, митися не було чим.

Недалеко від нас на пагорбі росіяни поставили далекобійну батарею і весь час звідти стріляли, а вже від наших прилітало сюди і до нас, звичайно. Але бог милував і в нас не влучили. Було зруйновано три будинки на нашій вулиці, був пошкоджений торговий центр - всі ці події відбувались в частині села якраз поруч з нами. 

Особливо страшно було, коли били гради. Спершу ми чули страшний свист, а потім серію вибухів, таких, що двері хитаються і вікна дрижать. І так було цілими днями, стихало лише вночі.. Згодом ми навчились по звуку відрізняти звідки стріляють і де воно падає. 

Один з таких градів потрапив у будинок якраз навпроти нашого. Знесло в будинку дах, а з наших воріт зробилось решето, з сарая позлітав шифер, повилітали двері і вікна. Біля наших воріт якраз в той момент з машини виходив  хлопець. Пораненого і скаліченого його забрали і віднесли до батьків. Але не було медиків, тому він прожив усього кілька годин. Поховали його в ряднині (прим. груба тканина), навіть без гроба.

На перший зелений коридор на виїзд зібратись ми не встигли. Лише ввечері бачили, як довга колона машин з вимкненими фарами від Ірпеня іде на Житомирську трасу. І вони їхали до глибокої ночі - це виїжджали люди з Ірпеня.

На другий день десь о третій нам сказали, що знову буде коридор. Олена почала збирати речі і все необхідне, але ми знову не встигли, знову почали стріляти. І тоді нам повідомили, що староста села сказала всім виїжджати, хто може, бо тут будуть бої. 

Ми зібрали найнеобхіднішу одіж, ковдру, документи, гроші. На щастя, у мене в машині був бензин. Віддали сусіду ключі, сказали йому “Моліться за нас, а ми - за вас” і поїхали з села. 

Виїжджали повз російський блокпост. Ми на дзеркала машини привязали білі ганчірки, це була така вимога від росіян. Ті спершу на нас підозріло подивились, потім махнули рукою, що мовляв туди. 

Ми побачили десь шість машин, пристроїлись в хвіст і поїхали за ними. Через Червоний Хутір, через дамбу, через ліс. Там ще були російські блокпости, але вони нас не чіпали. Колона вже виросла більше сотні машин, мабуть з інших сіл з'їжджались машини. 

По дорозі бачили кинуті машини - чи бензин закінчився, чи колеса пробили, чи ще щось… Бачили сліди від танків на асфальті, бачили розстріляні машини. Скільки ми їхали, я точно не знаю. Де ми їхали, я не знаю, адже всі дорожні знаки були демонтовані.

Згодом, нарешті, побачили наш блокпост з українським прапором, там вже стояла наша тероборона. Потім ще блокпост ще один, ще один - ми переїхали лінію оборони. Там вже стояли наші війська, наші гармати, бойові машини піхоти. 

Нас завели в якесь автогосподарство, розділили на шість-сім рядів, перевірили документи, дивились хто в машині, і аж потім пустили в бік Києва.

Коли ми виїхали до Києва на окружну дорогу, жодних машин там не було. Порожній Київ, я такого ще не бачив! Ми на великій швидкості поїхали до квартири сина, запрацювали мобільні і ми вийшли на зв'язок з сином - той був вже на той час в Ужгороді. Він домовився з товаришем з тероборони, щоби той поміг підняти мене на третій поверх, адже ліфти не працювали.

Було світло, вода, була якась їжа. Відчуття безпеки абсолютного не було, але було тихо. Десь гуркотіло, десь були заграви в небі… Але вже без градів. 

Я і досі реагую на різкі звуки. Шум вітру, стук дверей - постійно здригаєшся. Від цього ми до сих пір ще не відійшли. Воно якось вбивається на підкорку мозку. Наш будинок в Рубежівці в долині і там дуже низько літали російські літаки, щоби їх ПВО не збили. Тож я ще й досі голову втягую, як чую звук літака.

Отже, ніч в Києві  ми переночували. На жаль, собака у нас хворіла на епілепсію, і ми її тримали на фенобарбіталі. В окупації ліків купити можливості не було, і у собаки почались напади, один за одним - на це дивитись було просто неможливо! Ми її вивезли з собою до Києва, але врятувати вже не змогли.

Потім була друга ніч в Києві - знову вибухи, хнову заграви. І я подумав, що якщо щось прилетить у машину, що стоїть під будинком, то ми вже нікуди не дінемось. Та й з третього поверху я спустится не міг, як би щось потрапило, то ніхто б мене не врятував. 

У нас з'явилася можливість виїхати до Голандії, там завдяки ініціативі та домовленостям НАІУ був готовий пансіонат для літніх людей, де виділили для українців кімнати.

Їхати з Києва було небезпечно: Житомирська траса захоплена, Одеська траса прострілюється, єдиний виїзд був через Новообухівську трасу через Білу Церкву. Заправили машину якимось дуже дорогим бензином, який лошився. Наступного ранку о восьмій, одразу по закінченню комендантської години ми спустилися і рушили світ за очі. 

Блокпости, перевірка документів, тому їхали повільно.Бензину по дорозі ніде не було. Їхали на Білу Церкву, потім на Тетіїв, потім на Вінницю, Хмельницький. Що мене вразило, що по дорозі на якійсь халабуді був напис “Гарячі обіди безкоштовно”. Через два дні ми доїхали до Ужгорода по бездоріжжю, думав колеса повідпадають. Переночували і вранці пішли на кордон в бік Словаччини, який пройшли аж надвечір, тому що черга була величезна. 

На словацькому боці нас зустріло електронне табло з написом: “Ви в безпеці, ми вам допоможемо”. А далі цілий день дорога через Словаччину і Чехію до нашого друга Лібора в селі Хрустовіте, недалеко Бардубіце. Ми вже колись бували у Лібора, а він бував у нас і в Києві, і в Рубежівці. 

У Лібора в будинку вже жили семеро людей з України з дітьми і 3-місячною малечею, але чехи нас прийняли як рідних. Ми жили в Чехії два тижні і не могли зареєструватись, адже планували до Голландії. Але в мерії до нас поставились з розумінням. Там українцям видавали картки на усі потрібні продукти, оплачувані мерією, окрім алкоголя і цигарок. 

Потім прийшов до нас мер цього містечка, волонтери, принесли нам ліки, принесли гроші, 2500 крон (прим. приблизно 3200 грн). Я з собою вивіз кілька полотен в рулоні, фарби, пензлі. Підрамників не було, тому полотно приклеїли скотчем на дошці, і я почав писати картини: місцеві пейзажі навкруги будинку, де ми жили, і подарував їх мерії, а дві роботи презентував Лібору.

Далі був Гамбург, за 800 километрів, куди ми поїхали до наших знайомих. До речі, для українців проїзд автобанами надавався безкоштовно. І з 30 березня ми тут живемо. Я працюю, пишу картини, замовив полотна і фарби по інтернету. Пишу пейзажі Гамбургу і, звичайно, на тему війни.

І нібито хеппіенд, все добре. Але історія на цьому не закінчується.

Десь вже в Німеччині нас застала новина. Сусіди сказали “У вас там в будинку орки живуть”. Про те, що двері зламані, мені повідомили вже давно. А тепер до будинку зайшли російські солдати і відразу ж розстріляли усі камери відеоспостереження. За словами сусідів, ці люди були дуже жорстокі, примусили їх сидіти в підвалі і не випускали. 

Коли вони підключили свій генератор в моєму будинку, то у мене в телефоні спрацювала сигналізація, що в будинок хтось зайшов. Дивлюсь, в одну кімнату, другу, третю…

Що й казати. На другому поверсі нашого будинку вони облаштували снайперську позицію. Будинок був розграбований, вибиті двері з будинку в гараж, на терасу, все перевернули, повитягали. Знесли паркан, загнали танк чи БМП в сад, другий загнали в двір. Намагались вкрасти бус, що стояв у дворі, але не змогли його завести. Тому просто протаранили танком і розбили вікна, виламали двері. На моїх картинах писали гадості і щось малювали. 

Вони жили там два тижня, аж поки якось раптово не втекли. Нам пощастило, що їх звідти не вибивали, тому що якщо би танки на подвір'ї розстрілювали і здетонував комплект, будинку би не лишилось.

Що ж. Тепер роботи багато. Тепер треба буде відновлювати будинок, там пошкоджено дах, двері, скло. А згодом і альбом видам! Головне, щоби ми перемогли і все стало на нормальні рейки і ми могли займатись своїми справами.

Нагадаємо, Олександр Дорошенко — художник неоромантичного спрямування. Автор портретів, натюрмортів, пейзажів, ескізів для виробів із золота, прикрашених коштовним камінням та емаллю. Більшість живописних творів присвячено улюбленому Києву.