Як пригадую – і досі плачу від цього – історія війни Ольги Кравцової

До війни я активно займалась громадською діяльністю – опікувалась питанням безбар’єрності Харкова. Наприклад, неподалік від мого будинку є медичний комплекс – богом забутий край, де нема ні маршруток, ні низькопольних автобусів. В середині комплексу є нібито туалет для людей з інвалідністю, але двері надто вузькі і візок не може заїхати. Я постійно до мера зверталась, писала про пониження пандусів, про бордюри, про туалети. Я звичайна людина, яка живе і яка хоче, щоби було доступно і зручно.

З початком цього повномасштабного вторгнення, на жаль, усі наші плани рухнули. Нам довелось від усього відмовитись, більша частина міста виїхала, але деякі люди ще залишились в Харкові. Це треба мати сталеві нерви, адже доводиться кожного дня жити під обстрілами. Знати, що ракета чи снаряд може прилетіти в твій дім, – це дуже страшно. Тим паче якщо людина на інвалідному візку – вона не може самостійно зібратися за три хвилини, вибігти на вулицю, як почує сирену, вона не може спуститися в підвал чи бомбосховище. Хто мене туди буде заносити і виносити? А якщо мене навіть занесуть в той підвал, вибачте, якщо здорові люди можуть сходити в туалет в куточок за шторочкою у відерце, то як я зможу це зробити? І ми сиділи вдома під стінкою, біля несучої стінки, поставили матрас і якось ховались під тим матрасом під час обстрілів. І це було настільки жахливо, що цього нікому не побажаєш.

Як ми тікали, це було жахіття. Я як пригадую – досі плачу від цього.

У Харкові ми пробули 20 днів від початку війни, у себе вдома. На той час, на жаль, не було нікого, хто міг би нам допомогти. У мене в родині я на інвалідному візку, брат на милицях, мама після інсульту напівсліпа і напівглуха – три людини з інвалідністю в родині і кішка. Вийти ми не могли, сусіди, слава богу, нас трохи підгодовували, допомагали, хліб приносили, продукти, навіть памперси. Адже аптеки всі закриті були, нічого не працювало, де брати памперси? На той час і готівку не було де взяти, а в аптеках банківські картки не приймали.

Це було на 20-й день, вже здавали нерви від постійних вибухів, не можна було нормально поспати, то води нема, то електрики нема, то помитися не можеш, п’ять днів опалення нема, а на вулиці мороз і мінус 20. Для мого здоров’я це не підходить, адже у мене в тілі всередині метал, два ендопротеза, і переохолоджуватись не можна. Більше двох годин ні я, ні брат не можемо сидіти, мені треба лягти відпочити. І я не могла нікого знайти, щоби нас вивезли лежачи. Нам пропонували або до Дніпра поїхати, або десь під Полтаву, але в кого я ні питала чи там облаштовано, чи я хоча б до туалета доповзу… Ні у Львові, ніде я не змогла собі знайти житла.

Тому ми не планували виїжджати. Лише коли з трьох боків обстріляли наш дім, мені інтуїція наче казала: «Тікай, тікай, бо четвертий буде по нас» – і воно так і сталось. Ми виїхали, і наступного дня в мій будинок прилетіло. Моя квартира ціла, але верхні поверхи не вціліли, там загинуло двоє людей, ситуація жахлива.

Коли я написала на фейсбуці, що хочу виїхати, адвокат Роман Чумак зголосився допомогти, сказав, що відвезе на вокзал. Там вже нас посадили на евакуаційний потяг і ми поїхали.

Як після цього не повірити в Бога? Усі ці дні був мороз і мені за здоровʼям не можна було виходити, але саме в той день температура піднялась до нуля. А в поїзді вдалось без паніки і давки зайняти нормальні місця.

Вже у потязі, який весь час обстрілювали, я прийняла рішення їхати світ заочі куди вийде, навмання. Ми поїхали до Львова, потім провели у потязі до Перемишлю через кордон 10 годин – замість двох годин. Нас обстрілювали, зупиняли електричку, була повітряна тривога. Мене врятувало те, що я була в памперсах – інакше це б було неможливо взагалі. Багато людей з інвалідністю не знають як їхати на евакуаційних поїздах і треба щоби хтось попередив і підказав, що, будь ласка, беріть в дорогу памперси і усі свої ліки.

На деякий час ми залишилися у Перемишлі, нас добре зустріли поляки, але у них табір для біженців не облаштовано для людей з інвалідністю. Ми спали на підлозі та на розкладушці, туалет на другому поверсі, куди мене волонтери носили на руках разом з візком. Тому ми шукали житло, але усі реабілітаційні заклади, де є можливість жити людям на візках у Польщі, не могли прийняти мене з кішкою. Мені пропонували відмовитись від кішки і віддати її в притулок або якимось людям. А як її віддати? Це мій член родини, це як дитина. Я не можу, я себе поважати не буду, якщо так зроблю. У мене кошеня таке, з переламаним хвостом. Вона усіх боїться, навіть дітей, ні до кого не йде. Тож я написала пост на фейсбуці про всю цю ситуацію, попросила у людей і у Бога допомоги. Адже ми були готові їхати куди завгодно, аби нам дозволили жити втрьох і разом з кішкою. Відгукнулося багато людей, писали з різними пропозиціями, і так ми поїхали до Німеччини.

Дуже важко давалася нам евакуація… Зараз я в безпеці – у Німеччині, у добрих людей, вони нам допомагають, тут дуже красивий сад. Але живемо ми на краю села, тут немає ні громадського транспорта, до магазину 8 кілометрів, а до найближчого великого міста – 25. На візку таку відстань не подолаю, а господарі наші зайняті на роботі, тому більшість часу просто сидимо вдома. Я звернулась до місцевої організації, яка, сподіваюсь, допоможе нам з вчителем німецької мови. До того ж у Німеччині дуже велика бюрократія – скрізь заповнення бланків, формулярів, це займає дуже багато часу. Наприклад, отримання банківської карточки у нас пішов цілий місяць. У Німеччині українське посвідчення інвалідності не дійсне – тут потрібно по новій проходити комісію, отримувати ступінь інвалідності і на це, наскільки я розумію, піде півроку або рік. Тут дуже усе складно.