Skip to Content Skip to Mainnavigation Skip to Meta Navigation Skip to Footer
Skip to Content Skip to Mainnavigation Skip to Meta Navigation Skip to Footer

Доживемо до перемоги і поїдемо до Криму - Історія війни Олега Лепетюка

Незрячий адвокат з Харкова Олег Лепетюк опинився практично в епіцентрі боїв. Але виїхати так і не зміг. Попри панічні атаки та відсутність їжі, він волонтерив, допомагав людям та працював. Чому не виїхав з небезпечного Харкова і як пережив перші три місяці війни - далі розповідь з перших вуст в спецпроекті НАІУ та EnableMе UA

Чоловік на фоні фонтана

Портрет Олега Лепетюка

Я веду дуже активний спосіб життя, тому що я працюю адвокатом. До війни у мене було достатньо серйозне професійне навантаження - декілька справ, пов'язані з відвідуванням слідчого управління, Державного бюро розслідувань, судів, тому у мене було кожного дня по 2-3 суди.

Вперше тривога виникла 21 лютого, коли було оголошено, що в Росії щось там відбувається. Я був впевнений, що буде якась військова агресія. А вже напередодні, 23 лютого нам на судовому засіданні в апеляційному суді повідомили, що скорочений день і суд закривається. Це викликало певне напруження і очікування чогось дуже поганого.

Взагалі я не з тих, хто впадає в паніки і закуповує мішками сіль. Тож коли мені подзвонили люди о шостій ранку і сказали, що почалась війна, я був не готовий. В холодильнику - порожньо, гроші - лише на картці. Я подумав, що оце тобі на…

Вийшов на вулицю - чути вибухи, стоять страшні черги, всі біжать до банкоматів, аптек, магазинів, паніка, ніхто не знає що робити і як. 

Йти чи не йти у бомбосховище?

Почала їздити поліцейська машина з гучномовцями і оголошувати, що пройдіть в укриття. Спочатку ми збирали тривожні валізи, нагружали рюкзаки і хотіли ховатись. Але інформації про бомбосховища не було ніякої. В нашому жилмасиві сховатися можна було в садку і школі. Чи йти чи не йти? У мене мама незряча і маломобільна, і ще собака Іриска - без інвалідності лише дружина. Ми втрьох думали що робити.

Коли ми вийшли на вулицю і збирались піти до укриття в садку, раптом стався неймовірно сильний вибух, аж повітря затремтіло над нами. От тоді відчули на собі, що дійсно є війна і дійсно життя в небезпеці. Тоді всередині все обірвалось, обірвалося мирне життя, обірвалося вчора, розкололося життя на до війни і після. 

В бомбосховищі було багато людей, з колясками і дітьми. Було дуже душно. Там цементна підлога, люди занесли грязюку ззовні і дихати було дуже складно. Хтось пройшов - піднімалася цементна пилюка і забивало ніс і горло. Скільки сидіти, чи до ранку, чи до кінця тижня - невідомо. Деякі люди вголос розмовляли, казали, що “скоро наші прийдуть і звільнять всіх”. Я не зрозумів, хто такі ці “наші” і відчув, що мені не комфортно морально і фізично. Кажу моїм: “Пішли додому - як буде так і буде”.

Думали сховатись в підвалі. Під під'їздом була наша сусідка без ноги, на протезі. Каже ліфт відключено, давайте спробуємо разом в підвал тут. Дружина пішла подивилась в підвал, а там такі сходи, там труби і комунікації, що треба вставати навколішки і повзти.

Тож ми пішли в квартиру. Ми живемо на першому поверсі, вікна виходять не на вулицю, а в бік гаражів, якось воно буде. Зрозумів, що не буду іти в бомбосховище, я більше собі проблем знайду ніж безпеки.

Отак пройшов перший день.

Сна не було, апетиту не було

Сліпий чоловік із паперами Портрет Олега Лепетюка

У нас почався телемарафон: цілодобово працював телевізор, попідключали всі телеграм-канали, адже потрібно було мати інформацію де що відбувається. Де хто наступає, яка ситуація на фронті, чи далеко від Харкова, хто це стріляє. В такому режимі живемо і зараз.

Тоді ж ми знайшли поради щодо поведінки під час обстрілів, а саме правило двох стін (прим. розповсюджені в інтернеті рекомендації від нібито людини, що мешкала в гарячих точках і стверджує, що уберегти життя можна, ховаючись за двома стінами від вибуху). Ці рекомендації допомогли врівноважити психічний стан. Сна не було, апетиту не було. 

Наступні дні були в пошуках, як зробити стратегічний запас. Волонтери дали нам 5 літрів соняшникової олії, достоялися в черзі, взяли муки і крупи та й більше нічого нам не потрібно було. В місті були величезні черги по гуманітарну допомогу - можна було взяти яйця, хліб. Набрали ми води, вся квартира була в відрах, тому що невідомо було чи відключать світло. Зарядили всі телефони, повербанки і очікування, прислухання до всіх звуків.

Як жахне, як жахне - при чому ти не знаєш коли і звідки. Вікна тремтять. Потім читаєш, що розбомбили аеродром в пяти километрах біля нас.

Було кілька серйозних істерик

Я закінчував одну складну справу по роботі і шостого травня довелось приїхати до центра Харкова. Дуже страшно було - порожні вулиці, нікого нема з людей, пошкоджені дороги, побиті гусеницями, машина їде як по пральній дошці. Поліцейські сказали, що лишилось відсотків тридцять харків'ян, але вони десь ховаються і не виходять назовні, адже невідомо коли буде обстрілюватись місто і прилетить “град”, виходять лише за гуманітаркою чи в супермаркет. В метро були облаштовані все переходи і вагони, люди ставили намети, матраси, каремати і там жили. Їжу ім доставляли волонтери. 

Знаєте, було декілька серйозних навіть істерик. Коли всі полягали спати 7 травня, дружина спить, мама спить, тиша вдома, а мене всередині все розриває, я боюся. Оце відчуття наближення смерті, наче все, кінець. Я боявся, що 9 травня Путін оголосить День перемоги і попре на Харків, а я нікуди не поїхав і такої можливості не буде більше. 

Але вийшли ми восьмого травня з дружиною на вулицю - а там діти гуляють, люди з собачками гуляють. Життя триває.

Якби не було дружини, я б поїхав і не роздумував

Якби в мене не було дружини, яка не є особою з інвалідністю, я не знаю як би я зміг вижити. Вона могла і в магазин піти, і за гуманітаркою. Я поїхав би з Харкова і не роздумував.

Адже сісти в поїзд було величезною проблемою через давку, знаходитись в метро також було проблемою для людей з інвалідністю. В Харкові залишились ті, хто взагалі ніяк не зміг виїхати - прикуті до ліжок, яких не могли вивезти, залишились сім’і незрячих.

Ми чекали що закінчиться ось-ось, слухали Арестовича, а той казав, що 2-3 тижня і буде гаразд. Чехи, поляки дадуть нам зброю і все закінчиться. Це стримувало не їхати.

Також стримували розповіді тих, що поїхали - вони жили в спортзалах, знімали квартири за страшені гроші.

А ще я себе стримував тим, що за кордоном працювати юристом я не зможу. Ти ніде нікому не потрібен, але вдома є хоч певне середовище, в якому ти займаєш певне місце. А коли переїжджаєш, то потрібно це середовище формувати, інтегруватись. Сидіти в келії якогось соціального прихистку з незрячою мамою і чекати на 200-300 євро (прим. Соціальна допомога українським біженцям) я не хотів. Я хотів бути там, де у мене є можливості, де я потрібен і зможу працювати. Так, за рік-два я би вивчив мову. Але коли мені жити і ким мені жити?

Волонтерив і допомагав харківʼянам евакуюватися

Панічні атаки були періодично - коли дзвонили і казали, що евакуація, збирайтесь і їдьте. Давитися на вокзалі, в поїзді? У нас поки що є вода, електрика, безпечна квартира і їжа. Я не знаю куди їхати і чи буде там запас їжі.

Тим, хто хотів їхати, ми координували і допомагали з Організацією права вибора - формували групи на відправлення до Польщі чи до Італії. Я формував списки і надавав тих, хто хоче поїхати, а Валентина Анатоліївна Бутенко допомагала всіх посадити в поїзд до Львова і там вже на Польщу.

Там проходив день за днем, люди виїжджали і основне заняття було сприяти цьому евакуаційному процесу. 

Скільки сам передумав і виважував - їхати чи не їхати і що там. 

А потім мама моя поламала плече 15 квітня, і ми взагалі відкинули ідею кудись їхати. Отак я залишився.

Лікувався гітарою

Якось, для того, щоби заспокойтись, я знайшов контакти свого музичного вчителя з Києва. Так я почав займатися уроками класичної гітари онлайн. Два раза на тиждень він мені надсилав аудіо з розбором творів, етюдів, вправи певні, а я таким чином вчився як в справжні музичній школі. Це дуже відволікало  - скидувало емоційне навантаження, та і музика сама по собі лікує, заспокоює. Звийчайно, коли було досить тривожно і панічно, не міг взяти в руки інструмент взагалі.

Через два тижні почало відновлюватись постачання їжі в нашому районі, продавали за готівку, яку можна було зняти в касі аптеки чи на касі в супермаркеті, 500-1000 гривень. 

Можна було вже купити на риночку м'ясні продукти, ковбасні. Гуманітарку привозили на відділення нової пошти, але там були страшні черги по 5-6 годин і ми вирішили не тратити час та здоров'я годинами на холоді зараді двох курячих окороків.

Є в мене 2 килограми крупи та й олії кілька літрів - і вистачить.

Потім нам друзі з США допомогли, підкинули 200 доларів, в ЄПідтримці дали 6500 грн, до пенсії була допомога - так потрохи з квітня побут і життя якось прийшли до якогось ритму. Звик і організм вже. І ситуація стабілізувалась, відкинули від Києва орків, почалися думки як далі бути.

чоловік грає на гітарі Олег Лепетюк грає на гітарі

Доживемо до перемоги і поїдемо до Криму

Чоловік у вишиванці Олег Лепетюк розповідає свою історію

100 днів пережили. Ми всі страхи пережили. Коли стріляли, прилітало. Зараз вже працюємо, відновили роботу Харківської Асоціації Незрячих Юристів, сповнені планів щодо майбутнього, вже почали відновлювати роботу судів, дистанційно вже викликають на роботу на засідання судів.

Відновлюється робота транспорту, метро запустили з 18 травня. Я в місто їжджу маршруткою.

Знаєте, бува зима, морози, сніг, хуртовина. А потім приходить сонечко, синичка і раз - і яблунька зацвіла. Яка б не була зима найлютіша, а потім яблунька все одно зацвіте. Так і ми - доживемо до перемоги, а потім поїдемо до Євпаторії ноги мити в нашому морі, в кримському.

Довідка: Лепетюк Олег Леонідович, незрячий адвокат, голова Харківської громадської організації незрячих юристів (член НАІУ), батько, чоловік, грає на гітарі, співає у хорі. консультує зараз людей з інвалідністю. Мешкає в Харкові.


Чи була корисною Вам ця стаття?

Повідомити про помилку? Повідомте зараз.

Знайдіть відповіді на всі ваші запитання у нашій Спільноті